Вікторія Рак, 2 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе — Найда Інна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24. 02. 2022 — дата яка закарбується в пам’яті кожного Українця. Це був день, коли життя мільйонів наших громадян поділилося на “до” і “після”. Здавалося, що світ зупинився — усе, що ми знали і планували, втратило сенс. Війна знову не обійшла стороною і мій дім. З цього моменту почалася зовсім інша реальність — повна страху, болю, втрат, але також сили, єдності й незламної волі.

Коли мене запитують, чи доводилося допомагати іншим під час повномасштабного вторгнення, я відповідаю впевнено: так, звичайно. Але водночас зізнаюся — не люблю говорити про це відкрито.

Для мене допомога іншим — це не щось, чим варто хизуватися. Це мій обов’язок. Обов’язок як людини, як українки, як дитини своїх батьків, які навчили мене співчуттю й відповідальності.

І все ж, я поділюся частинкою свого досвіду, бо розумію: такі історії формують спільну пам’ять, зміцнюють дух і показують, наскільки ми сильні, коли об’єднані.

Мій тато з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист нашої держави. Він — військовий, і його місце — на передовій. Ми з мамою залишилися вдома, але відчували, що не маємо права просто сидіти й чекати новин. Тому вирішили діяти.

Перші дні були найважчими. Лунали сирени, тряслися вікна від вибухів, люди масово виїжджали з міста. Але водночас народжувалася хвиля взаємодопомоги. Місцеві волонтери почали готувати їжу для наших військових. Ми з мамою одразу долучилися: збирали продукти, передавали консервацію, овочі, крупи, усе, чим могли поділитися.

Згодом у нас налагодилася певна система — ми знали, хто за що відповідає, куди і коли везти допомогу. Кожен день був сповнений турбот, хвилювань, але й відчуття, що ми не стоїмо осторонь.

Коли Збройні сили України звільнили Бородянку, одна з перших наших ініціатив була пов’язана з допомогою саме тим людям, які залишилися без даху над головою, без одягу, без найнеобхіднішого. Разом з іншими мешканцями нашого селища ми збирали речі, побутову хімію, ковдри, засоби гігієни.

Влітку я доєдналася до плетіння маскувальних сіток. Ми працювали разом із двоюрідною сестрою, часто по декілька годин щодня, а іноді і цілий день. Спочатку це здавалося складним і доволі монотонним процесом. Але згодом я зрозуміла, яку величезну користь приносить наша робота. А ще плетіння сіток відволікає від негативних думок, заспокоює. Кожна сітка — це врятовані життя. Кожен вузлик — це наш захист, зроблений з любов’ю.

Волонтерство у школі стало для мене ще однією формою боротьби. Ми організовували благодійні ярмарки, на яких продавали випічку, різні вироби, прикраси — усе, що могли виготовити власноруч. Кошти передавали на потреби ЗСУ. Також ми збирали посилки для військових — теплі речі, шкарпетки, ліки, листи підтримки.

З настанням холодів ми з мамою почали виготовляти окопні свічки. Це трудомісткий процес, але надзвичайно потрібний.

В умовах відсутності світла й тепла така свічка може зігріти, підсушити одяг, закип’ятити воду.

Для їх виготовлення ми використовували бляшанки, картон та віск. Люди приносили залишки свічок, ми перетоплювали їх, вирізали смужки картону, складали їх у баночки — і народжувалися маленькі джерела світла й тепла.

Зараз такі свічки я роблю у нас в коледжі разом з викладачами та студентами.

Окрім свічок, я також плела спеціальні подушечки для військових — невеликі, але зручні, які можна використовувати як підтримку під шию або під спину. Їх легко взяти з собою в рюкзак. Здавалося б, дрібниця, але на війні кожна дрібниця має значення.

Усе, що робиться з любов’ю й турботою, має силу.

Цей досвід змінив мене. Я навчилася цінувати прості речі: тепло дому, спокій, щоденне «добрий ранок» від рідних. Я побачила, скільки навколо сильних, щирих людей, готових допомагати безкорисливо.

Я вірю, що після перемоги ми будемо ще сильнішими. Бо ми навчилися триматися разом. Я бачила, як чужі люди ставали рідними — тому що допомагали, підтримували, захищали. І я вдячна долі за те, що мала змогу стати частиною цього великого руху.

Кожен із нас має свій фронт. І якщо мій фронт — це плетіння сіток, виготовлення свічок, підтримка військових — я готова працювати щодня. Бо саме з таких щоденних вчинків і складається велика Перемога України.