Шукатка Лариса, вчитель, Підгородецький ЗЗСО І-ІІІ ступенів

«1000 днів війни. Мій шлях»

Бо так Бог полюбив світ, що віддав                                                

Сина Свого Єдинородного, щоб кожен,                                                             

хто вірує в Нього, не загинув,

але мав життя вічне. 

(Євангеліє від Івана 3:16)

Я свято вірю  у дві речі! Не існує жодних випадковостей в цьому житті, і друга -  кожен з нас має певну роль, якусь поставлену вище мету. Зробити щось саме тут і саме зараз! Адже людина завжди має вибір! І від того, яким він буде,  – залежать людські долі або чиїсь життя… Й особливо болісно, якщо це життя дитячі…

Історія мого шляху – історія сільської вчительки, дорога якої викладена з уламків надії, зіткана зі страху й болю, проте сповнена великої сили та непохитної віри.

…Цей день задав новий, невідомий досі марафон життя, оголив людські душі,  відділив кукіль від зерна… Ми сиділи в класах, де за вікном рвалися сни про мир, і я знала, що тут моє місце - бути поряд, підтримати й не дати згаснути дитячій мрії.  Хоч усі звичні орієнтири зникали, і навіть дім, що колись був місцем безпеки, став нагадувати укриття, де кожен новий день - це лотерея. Уроки дедалі частіше виходили за стандартні межі - вони стали розмовами, де ми вчилися віднаходити людяність у кожному з нас.

Ще одним великим уроком стала здатність цінувати моменти тиші, маленькі радості серед хаосу.

Як багато означає чашка гарячого чаю, розмова з другом чи подругою чи навіть просто короткий погляд на сонце, що пробивається крізь хмари! Ці миті нагадували, що світ залишився навіть прекрасним попри темряву, яка його огорнула. Та  звуки сирени, що розтинали повітря, знову зривали нас з уроків і вели до укриття. І здавалось, що ці звуки вплелися в наші розмови, у наші думки та навіть – в  удари серця. Інколи ловила себе на думці, що я, як і Марія у Самчука,  рахую дні від першого сигналу тривоги, чіпляючись за кожен прожитий день, оберігаючи спогади про світлий час, прагнучи втримати надію і силу в щоденному чеканні.

Якось одного разу в укритті мій погляд зупинився на Наталочці, що трималася  окремо від гурту. Вона щось малювала у своєму зошиті. Підійшовши, я побачила на сторінці велике червоне сердечко, а внизу на нім  – рядочки щоденної молитви.

- А скажіть, будь ласка,чи бачить Бог мої сердечка, які я щодня відправляю татові?- запитала вона. - Кажуть, що він пропав безвісти. - О, так, Наталочко. Бог все бачить і чує кожне твоє слово. Але щоб твоя молитва була голоснішою, ми помолимося разом  усім класом. І так буде доти, доки твій татусь не отримає сердечка.

І скільки щастя і радості було в цих голубих оченятах!

А за якийсь тиждень-другий вона не прийшла - прилетіла з новиною: «Татко знайшовся!». Виявляється, що він, тяжко поранений, перебуваючи у стані клінічної смерті, бачив оті великі сердечка, які тягнули його до світла в кінці тунелю - до життя…

І тоді я ще більше збагнула, що наші малі вчинки підтримують, як і дарована нам жертва любові Божої, - це нитки, що з'єднують розбитий світ.

Мій шлях триває. Я вірю, що колись ми всі побачимо довгоочікуваний світанок, і ця віра, як світло, яке освітлює шлях навіть у найтемніші дні, залишиться зі мною.