Мені 78 років. Я мешкаю з дружиною в селі Афанасіївка Баштанського району Миколаївської області. Дружина лежача. Ми з нею були вчителями. Я працював до минулого року. Свого часу був головою профспілки працівників освіти. Шістдесят років виступав у хорі. Маю відзнаку за заслуги перед колишнім Снігурівським районом. Був депутатом. 

На третій день війни в наше село заїхало багато російських військових. Над селом літали снаряди, та, на щастя, не зачепили жодного будинку. Тільки у деяких стіни потріскалися, коли окупанти, відступаючи, підривали мости через Інгулецький канал. Тоді земля двигтіла. 

Світла не було. Воду набирали з криниць. Ми з дружиною не отримували пенсію. У нас залишалося дуже мало грошей, а ціни на продукти стрімко зросли, тому було сутужно.

Згодом отримали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Тепер нам є з чого приготувати їсти. Ми дуже вдячні Фонду. 

Ми маємо двох онучок, онука і двох правнуків, трьох і семи років. Онучки виїжджали в Польщу. Менша вже повернулася в Миколаїв, а старша залишилася, бо її син ходить у польську школу. Онук із сім’єю виїхав у Кривий Ріг. Нещодавно його викликали на роботу. Він працює залізничником на ділянці Миколаїв – Снігурівка. Чоловік старшої внучки був на фронті. Він уже двічі отримав поранення – в легені і в черевну порожнину. Зараз – у відпустці. Обидві доньки й зять працюють.

У доньки, внучок і внука пошкоджені дахи будинків. Вони накрили їх брезентом, однак під час дощів вода все рівно затікає. Вікна й двері також потрощило. 

Ми чуємо, як потерпає Херсон. Мої двоюрідні сестри, які жили в Херсоні та Каховці, виїхали, бо все там розбито. Я хвилююся за них. А на Великдень був обстріл Снігурівки і довколишніх сіл. Росіяни влучили в гімназію, школу, дитячий садок, лікарню, Будинок культури. Біля Васильківської церкви загинули молоді люди. Хочеться, щоб війна швидше скінчилася.