Сидор Діана, 10 клас, ліцей "Надія" ЛМР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковальова Зоряна Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

В часи війни, найбільшими творцями надії є ми самі.

Якщо поставити будь-якому українцю питання «Чи є у тебе якась подія за останні декілька років, що назавжди закарбувалась в пам’яті і навіки змінила твоє життя?», то, імовірно, більшість назве лютий 2022 року. День, коли хтось з нас прокинувся посеред ночі від звуку вибухів, коли когось розбудили нажахані, поглинуті тривогою батьки, але усі, і діти і дорослі, прагнули отримати відповідь лише на одне: Що ж буде далі?

Чи варто сподіватися на краще, чи ж навпаки, готуватись до найгіршого? Що готує для нас наступний день? Чи настане для нас «завтра» взагалі?

На жаль, це все ще є проблемою і сьогодні. Три роки дали нам можливість зробити багато висновків і приблизних прогнозів, але так і не відповіли на дані питання, не зробили їх менш актуальними. Життя триває, але вже ніколи не буде таким, як раніше. Невизначеність міцно тримає нас у своїх кайданах. Страх тінню переслідує кожного, хто почув завивання сирени. Страшні трагедії і втрачені людські життя стають буденністю. Мир, такий бажаний для нас усіх, не завжди панує і серед нас самих. Для багатьох ця війна стала моментом переосмислення того як все в наших життях в одну мить може змінитись, для мене особисто теж.

Але час теж показав, що такий непроглядний морок не є нездоланною перешкодою для українського народу.

Ці роки, такі тяжкі та жорстокі, попри всю свою безжалісність не зламали нашу країну. Навпаки, вони лише посилили наш дух боротьби. Впевнена, що кожен знає хоч декілька реальних історій, почутих в соціальних мережах чи з власного життя, коли люди згуртовувались, об’єднані одними мотивами та цілями. Про військових, чиїхось батьків, братів, сестер чи дітей, які зараз віддають життя за нас і нашу країну. Про волонтерів, які організовують та заохочують долучатись до зборів. Про дітей, які грають на інструментах, співають, чи продають власні вироби або іграшки щоб зібрати гроші для потреб армії. Про лікарів і працівників служб, які кожен день рятують життя. Про тих, хто просто є поруч, завжди готовий підтримати і долучитись до доброї справи.

Серед всіх цих історій є і тисячі таких, які ще не є суспільно відомими. Історії тих, чия рішучість і милосердя не потребують розголосу – їх значущість гучна сама собою. І цей список можна продовжувати і продовжувати.

Кожен, хто викликає повагу і чиї вчинки удостоєні шани, не був народженим винятковим героєм: більшість з них звичайні люди, яких ми зустрічаємо кожен день.

Незалежно від того, чи ти дитина чи дорослий, чоловік чи жінка, в батьківщині чи закордоном, чи змінив місце проживання і за яких умов, українець чи іноземець, чи ти фінансово стабільний і яка в тебе освіта – кожен може зробити свій внесок у майбутнє усієї держави, зробити його світлим, нести надію в суспільство. Для більшості, я вважаю, саме такі вчинки є демонстрацією того, що людяність все ще продовжує існувати попри весь жах нашого життя.

Особисто для мене саме розуміння, що люди не байдужі і є найбільшою психологічною підтримкою – що і я, навіть якимись маленькими вчинками, як донат або розголос можу зробити свій внесок у майбутнє країни.

Що і мені відомі історії людяності і взаємодопомоги, у яких безпосередньо брали участь і мої родичі й знайомі.

Отож, підсумовуючи усе вищесказане, в наші часи взаємодопомога є надважливою для будь-якої людини, що живе в подібних умовах. Які б конфлікти не виникали навіть всередині держави, навіть між нами як українцями, тільки підтримка одне одного може підносити суспільний дух в ці складні часи. Вона не дає втратити віру у перемогу і свідчить про те, що небайдужість здатна на великі звершення. Все ж, я вірю що саме вона приведе нас до миру.