Ми з міста Дружківки. Я маю трьох дітей. 24 лютого ми ще спали, а чоловік рано прокинувся і спостерігав. У нас із дому було видно, як бомбили Краматорський аеродром. У всіх був шок. 

Ми дуже переживали. На той момент чоловік не працював, а я була в декреті. Допомагало місто та різні гуманітарні фонди. Спочатку не вистачало підгузок для дитини. У нас був шок. Не знали, що робити і де їх брати. Але нам допомагали. На початку війни я була вагітною і вже мала двох дітей. А народила я у квітні.

Поряд із нами полігон, і було дуже гучно. Ми сильно боялися, тому й переїхали в селище під Краматорськом. Зараз тут перебуваємо. 

Мої батьки живуть неподалік, у них прильотом пошкодило дах будинку. В нашому дворі руйнувань не було, а от моральний стан дуже погіршився. Діти сильно боялись. Старший син із криком вибігав із кімнати. Ми навіть хотіли виїжджати на захід України чи взагалі з країни. Але поки що лишилися. 

Мені потрібно було народжувати, а пологові будинки позачинялися в Дружківці. Ми не знали, куди їхати, але згодом пологи пройшли в Костянтинівці. Усе минуло добре. 

Приємно вражають фонди, які нас підтримують. Я не знаю, звідки вони брали номери, але телефонували і запрошували отримати допомогу. Мої батьки допомагають їжею тим, хто цього потребує. Нас ще й дуже підтримували військові, які стоять у нашому населеному пункті. Коли бачать дітей, відразу несуть їм фрукти, солодощі.

Мрію про перемогу України. Це наша найзаповітніша мрія. Мирне небо над головою та рідна земля під ногами. Хочемо повернутися додому. І щоб діти більше не бачили цього жахіття, не чули вибухів.