Мені 43 роки, у мене маленька семимісячна донечка. Ми проживаємо в Краматорському районі Донецької області, у селищі Билбасівка. 

В перший день війни я знаходилася в лікарні, була на третьому місяці вагітності. Було дуже страшно, бо нічого не зрозуміло. На жаль, в серпні я дитинку втратила через стреси і все те, що тут що робилося. І пізніше Бог нам дав ще одну дитинку.

У нас навіть в думках не було, що країна, яку вважали начебто не такою і чужою, виявилось такою агресивною до нас. 

У багатьох людей є родичі там, але ніхто не міг подумати, що їх так можна змінити. Я досі не розумію, чому так. І навіть наше містечко було обстріляне. Тут поруч Бахмут - його взагалі стерли з лиця землі. 

Приємно вразило те, що всі послуги медичної допомоги були безкоштовні, всі лікарі - привітні. Війна трішечки людей змінила. Добріше трішки стали, більш людяні. Вразило, що люди військовим допомагають, мене вражає наша гідність. 

Вдома залишилися я, чоловік і бабуся. Брат чоловіка виїхав з трьома дітками, тому що дітки дуже злякалися, старший навіть почав задихатися. Бабуся дуже переживає і лякається гучних звуків - не може звикнутись із тим, що десь щось летить і бахкає. Війна дуже великий відбиток залишила. 

Зараз я хочу, щоб моя дитина жила в Україні, на своїй землі. Хочу бачити свою країну без корупції, вільною від будь-яких людей, які впливають на її незалежність. Наша держава багата і гарна. Мені здається, наша країна найкраща. У нас найродючіші землі, гарні працьовиті люди. Хочеться побажати, щоб ця країна була розвиненою, на рівні європейських країн пропонувала свої послуги, товари, щоб українці не чекали щось від якоїсь держави, а жили достойно.