В окупованому Маріуполі найважче, мабуть, було літнім маломобільним людям. Вони вмирали прямо у своїх холодних квартирах або у підвалах

В перший день війни я ще на роботу пішла. Ми весь день пропрацювали, і навіть наступного дня сподівалися вийти, але не пішли, бо вже постріли було чутно. Першим ділом по аптеках бігали скуплялись та робили якісь запаси їжі. Потім ми сиділи вдома й нікуди не ходили. Місяць від під'їзду далеко не відходили. 

Запаси каші та води були. Потім, коли вимкнули електрику й газ,  виходили й разом з сусідами під під’їздом розпалювали багаття, підігрівали воду і каші варили. 

А потім у нашому під'їзді до сусідів щось таке прилетіло... Дах розломило, і весь дім добряче хитнуло, як від землетрусу балів у десять, напевно. Ми тоді були вдома з батьком. 

А жінка в тій квартирі, на щастя, змогла перейти в другу половину через коридор. У неї в залі стеля обвалилася, а вона на кухні була і залишилася жива. В нашому під'їзді від обстрілів ніхто не постраждав, тільки своєю смертю старенькі помирали, від холоду. 

Біля нас були джерела з питною водою. Туди люди ходили і розповідали, що поряд були тіла загиблих, а потім їх звідти прибрали. Я виходила по воду вже наприкінці квітня. Бо в нас спочатку по дворах возили воду волонтери машинами, і я набирала. А потім для господарчих потреб, для миття та прання на річку і на джерело ходили по воду – під обстрілами. Я була з батьком, у нас ще було двоє котів - потрібно ж було прибиратися. Хотілося сподіватися, що все це мине, і тому хотілося, щоб усе було як зазвичай, у мирний час. 

У моєї сестри онук загинув у себе вдома. Вони перебували в приватному секторі. Там була моя племінниця з двома дітьми. Молодшому було років п’ять, а старшому, який загинув, – 15. 

Він вийшов на подвір'я до вбиральні, і тут ракета прилетіла між подвір'ями. Його осколком поранило, і він загинув. Племінниця його похоронила на подвір'ї. 

А взагалі родичі на машинах повиїжджали за місто, хто куди зміг. Ми з батьком залишилися, а вже на початку травня по нас приїхали родичі та забрали нас до Мелекіного. Там уже був зв'язок та інтернет. А моя донька, яка тоді вже перебувала у Львівській області, з Києва вибралася і постійно мене розшукувала ці два місяці. У нас зв'язок перервався з нею буквально через тиждень-два від початку війни. Це вона мені повідомила, що від «Азовсталі» міжнародна організація зробила «зелений коридор». 

Вивозили автобусами людей у Запорізьку область, і ми в Мангуші підсіли до них. Взяли батькові необхідні ліки та виїхали. Йому потрібне було лікування. У нього хворе серце, а в аптеках було дуже складно щось знайти. Вночі нас привезли в якусь школу, ми там переночували, а потім знову поїхали. А ввечері другого дня приїхали до пункту, де приймали біженців у Запоріжжі. І вже звідти донька взяла нам квитки на потяг до Львова. 

Ми сподіваємося кожні пів року на закінчення війни. Думали, що тут пів року побудемо, і з собою нічого й не брали, крім необхідних ліків і документів. 

Це вже тут ми ходили по гуманітарних організаціях, щоб узяти теплий одяг. Сподівалися, що до осені пересидимо і поїдемо додому, бо в нас там не квартира напівзруйнована. Але вже два роки минуло відтоді. Батькові - 83, і я ще хочу, щоб він своїм ходом добрався додому. Я теж хочу додому. Бо тут ми постійно сидимо, як на голках. 

Сподіваємося, що наприкінці цього року щось вирішиться, і вже в наступному ми зможемо поїхати додому. Щоб не через усю Європу батька везти, а через Україну поїхати – так само, як ми сюди їхали. Тільки яким шляхом це буде – я не знаю. У Маріуполі залишилася моя рідна сестра, а також сЕстри та брати батька. Вони вже пенсійного віку, і усі залишилися там. Ніхто не хоче покидати свої будівлі. А сестра і племінниця залишились, бо хотіли онука загиблого перезахоронити на кладовищі, щоб він не на подвір'ї був. Тож вони всі там, а ми - тут із донькою й батьком.