У Тетяни на руках були хворий чоловік і старенький батько. В перші дні війни вона сиділа з ними вдома і сподівалась, що війна ось-ось скінчиться. А коли вийшла з дому по ліки, була шокована розгромом, який влаштували місцеві мешканці

Моєму батькові 90 років, а чоловік - з хворобою Паркінсона. Вранці мені колега подзвонила і сказала, що війна. Я нічого не почула. Я живу в передмісті, і у нас було тихо. Ми були шоковані, тим паче що в доньки була маленька дитина, чоловік хворий - ліки потрібні щодня. Ми десь тиждень нікуди не виходили. Сиділи в хаті й чекали, що щось, може, зміниться на краще. А потім потрібно було їхати по ліки. Ми поїхали, а там - черги, магазини всі пограбовані, ніде нічого немає. Почалася біганина по всіх аптеках, щоб хоч щось знайти. 

Шокувало те, що окупанти виселяють людей із домівок. У нас багато хто евакуювався, і їхні будівлі першими були захоплені. А потім окупанти просто приїжджають у дім, який їм сподобався, і кажуть: «Ми тут будемо жити». І люди просто збирають речі. Куди хочеш, туди і йди. 

Страшно було, особливо потім, коли по центральній вулиці їхали маріупольці в машинах із написами «ДІТИ», з білими рушничками. 

Зупинялися і водички в нас просили. Я їхала через Маріуполь, і мені погано стало - настільки там усе розгромлено. 

Мабуть, війна відкриває все, що є в людині доброго і поганого. Усе це вилізає на поверхню. Ті, про кого навіть не міг подумати, повернулись зворотнім боком. А інші, з ким не було жодних стосунків, приходили на допомогу. Мені підказали, як сюди приїхати через евакуаційний коридор. Я цим людям дуже вдячна. У перші дні мене дуже здивувало, що всі магазини були розграбовані. І це робили свої ж, місцеві жителі. 

У нас там, якщо бачиш військову людину, потрібно тікати, щоб із нею не зустрітися, бо вони всі якісь злі, ходять із автоматами. А тут просто ходять військові. 

Донька з дитиною раніше поїхали до Запоріжжя, а потім і я приїхала. Подруга мені допомогла знайти квартиру. Поки що я тут, але не знаю, як мені перевезти чоловіка. Це не так просто. Батько не хоче виїжджати - каже, що буде там і щоб його біля мами поховали. 

Я бажаю, щоб вона закінчилася ще вчора, щоб не гинули наші діти безвинні, солдатики. Я сподіваюся, що буде мир, і ми переможемо. А коли це станеться – не знаю. Хочеться з дітьми бути поряд, і щоб не було війни. У мирний час ми, крім цього, ще чогось хотіли, а зараз нічого не хочеться - тільки миру.