На початку війни Дмитро разом із земляками в навчальній шахті облаштував бомбосховище і став його комендантом. А коли його онкохворий батько вмер від стресу, вирішив вивезти сім’ю з-під обстрілів

Мені 41 рік, жив у селищі Степногірську за три з половиною кілометри від лінії фронту. 24 лютого я був шокований. Прокинувся вранці, почав займатися своїми звичними справами. Був у навушниках і не чув вибухів. А потім шкільна вчителька спитала в групі, чи ми це чуємо. Тоді я зняв навушники і почув ракети, що летіли на Запоріжжя. Ми живемо за 27 кілометрів від Запоріжжя. Я розбудив жінку, сина, і ми почали запасатися водою, продуктами. 

Ми два тижні прожили в Степногірську, і дуже швидко рашисти просувалися вперед. Я не знаю, чому так швидко це відбувалося. Через два дні вони вже опинилися біля Василівки. Але їх чекали. Приїхали наші війська до Степногірська, у нас уже стояли «Гради» тощо. 

Нам, мирним мешканцям, потрібно було згуртуватися та щось робити, якось виживати. У нас усі дороги були відрізані. У Запоріжжя ніхто не їздив, і до нас нічого не привозили. 

Ми думали, де ховатися. Спочатку хотіли йти в підвали будинків, а потім подивилися на ті підвали і зрозуміли, що в них ми ховатися не будемо, бо це не підвали, а якісь смітники. Та й будинки панельні - вони можуть від влучання снаряда скластися, як картковий будиночок. 

У нас поблизу була шахта, де видобували марганець. Її затопили. А ще в нас була навчальна шахта, де проходили навчання. Вона була опечатана, але ми її відкрили, розчистили, провели туди світло. І потім у тій шахті ми й виживали. Продукти були свої, нам ніхто нічим не допомагав. Єдине, що влада нашого Степногірська дозволила провести туди світло. Мене призначили комендантом того укриття. 

Мій батько хворів на онкологію. Він лікувався, а коли почалася війна, то дуже переживав через це. 4 березня батько помер від стресу. Я його під обстрілами хоронив. Оце мене найбільше шокувало. 

Після смерті батька я зрозумів, що мене більше нічого не тримає в Степногірську, крім жінки та сина. У мене була певна відповідальність, тому що я був комендантом сховища, але я розумів, що більша частина людей звідти також вирішила виїжджати, тому я подзвонив міській голові і сказав, що я знімаю з себе цю відповідальність, і ми будемо виїжджати. Вона відповіла: «Добре». 

Я думав, як евакуювати дружину та сина, бо транспорт від нас їздив: не було ні «Червоного Хреста», нічого. 

Військові були зайняті своїми справами і сказали не звертатися до них із такими проханнями. А жителі Степногірська всі виїжджали забитими «під зав’язку» машинами. Нам пощастило: мій знайомий виїжджав і забрав мою жінку з сином і ще нашу подругу з сином. Їх вивезли до Запоріжжя.  А наступного ранку до нас приїхав перший автобус, і я на ньому теж туди виїхав. 

Мене приємно вразило те, що люди згуртувалися, коли їм було погано і вони відчували небезпеку. Хтось приніс одне, хтось – інше. Бо зазвичай люди живуть за принципом «Моя хата скраю, я нічого не знаю». 

Переоцінка цінностей відбулася. Люди стали сумнішими. Син навчається онлайн, але це - не навчання. Усе, що наживали ми, мої діди, баби, батьки, залишилося там. Ми виїхали тільки з документами і трусами. Але нічого, ми тримаємося.

Я вважаю, що ми років 20-50 ще будемо росіянців гризти, допоки в них країна не розвалиться, або не станеться революція. Допоки в нас такий сусід, життя в Україні не буде. Треба знищити цього сусіда.