Попова Поліна, учениця 11 класу Ірпінського академічного ліцею НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Війна – це жорстокий термін, який являє собою смерть, знищення та нещастя. Ніхто й не замислювався, що одного разу це стосуватиметься нашого народу. 24 лютого 2022 року – день, коли час наче завмер, а страх, паніка, відчай заполонили міста. Тоді я не розуміла всієї складності подій, у моєму серці була надія, що все це жахіття  закінчиться якомога швидше.

Мені й раніше доводилося переживати подібні події. Я з дитинства жила в оточенні військових та воєнної техніки із душевною раною за мою рідну Луганщину, але зараз масштаби цієї катастрофи були значно більші й охоплювали вже всю країну.

Перші дні тривали, наче вічність, а страх невідомості тільки загострював ситуацію. Війна прийшла до нас непомітно, як сама смерть. Уже через три дні становище в моєму місті поступово перетворювалося на справжнє пекло. Постріли лунали щогодини, тому більшість свого часу я проводила в укритті. 

Згодом зник доступ до телебачення, зв'язку та мобільного інтернету. Але попри все, я ще продовжувала відчувати себе в безпеці та була впевнена, що контролюю та розумію всю суть всієї метушні та зовсім не замислювалася над тим, що відчувають тієї миті мої батьки. 

Так неквапливо минали цілі тижні, до одного переломного моменту. Апогеєм цієї моторошної обстановки стало спочатку влучання біля мого будинка, а потім вже й у сам будинок. Цей маленький проміжок у 10 хвилин тривав майже вічність. У цей момент я зрозуміла всю цінність свого життя та життя своєї родини.

Нас урятував лише досвід  2014 року, в іншому випадку ми б ніколи не дожили до сьогоднішнього  дня. Я наче знов на світ народилася. Цей день назавжди залишиться тяжкою травмою в моєму житті.

Але попри всі жахіття, є у війні й маленькі позитивні ситуації. Цей геноцид українського народу нарешті дав мені привід зрозуміти всю цінність та красу людського життя. Я усвідомила те, що сім'я – найдорогоцінніший  скарб у моєму житті.

24 лютого і подальші 2 роки стали моментом, коли мої стосунки з батьками дійшли найвищої точки. Ми разом згуртувалися проти цієї страшної катастрофи та всі тяжкі обставини переживаємо й розділяємо разом.

Ми навчилися довіряти одне одному та поважати думку кожного члена родини. Війна стала для нас усіх своєрідним духовним переродженням, визнанням своїх помилок.