Вже давно хотіла поділитися своїми реаліями війни, нарешті пишу. Як і всіх, нас розбудило десь о 5 ранку 24 лютого. Я бігала по хаті, не розуміючи, що мені робити... Старший син-студент в Києві, молодший вдома.. Старший вже о 7 ранку разом з друзями встигають вирушити на захід України, фух...вже легше... Чоловік на другій день війни іде добровільно в ЗСУ, я розумію, що хто, як не він, буде нас оберігати, але від цього не легше...

Я лишаюся сама з молодшим, а тепер почалися мої реалії. Річ у тім, що у молодшого РАС, тобто аутизм... Невербальний, розуміння мови бажає кращого... Повітряні тривоги для нас – це ЖАХ, не так для нього, як для мене. В укриття спускатися ми не можемо, тому що не "вдома" - це істерика, єдиний вихід - коридор в квартирі. Вдень вже привчила, тривога – йдемо в "укриття", але вночі...

Ніколи не забуду, як перший раз на собі перетягла його в коридор (йому 10, вже не маленький), бо сам ніяк не хотів прокидатися, а після відбою не змогла фізично перенести його назад у ліжко. Так моя дитина і спала на підлозі, проридали всю ніч.

Одного разу нас тривога застала на вулиці, сину смішно, для нього це наче гра, він падає на землю, сміється, я ледь його дотягла додому, ноги-руки трусяться, сердце вистрибує... Після цього випадку стала просто панічно боятися відходити далеко від дому...

Дякую всім родичам, друзям, сусідам, які допомогали купувати продукти! Коли було прохолодно, в усі кармани курточок поклала записки (хто, який діагноз, номера телефонів). Зараз складніше, все, що не є предметом одягу, він відриває, викидає, хоч на тілі пиши...

Живемо в більш-менш спокійній області України (звичайно, як і по всій Україні, польоти є), не виїжджаємо по зрозумілим причинам, але якщо стане гаряче, прийдеться (для нас це стрес, який призведе то такого регресу, що наші роки боротьби просто зійдуть нанівець).

Я просто з жахом думаю про таких діток, яким прийшлося відчути на собі всі жахи війни!!! Яким прийшлося чути вибухи, евакуюватися, ночувати в підвалах, спортзалах, чужих домівках.

Матусі, я вами пишаюся!! Ми знаємо, що виховуючи таких діток, ми стали сильнішими і самоорганізованішими, і тепер нам це допомагає!

P. S. Поки писала, вже двічі була тривога. Мій син САМ (зараз 12 ночі) з закритими очима встає з кроваті, тягне за собою одіяло і йде в укриття. САМ!! Матусі, ви розумієте?! Сміх крізь сльози.

Все буде Україно! Ми і це подолаємо!!!

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.