Вероніка Мультан, 9 клас, Іванівський ліцей Іванівської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Готенко Тетяна Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. 4 ранку — я прокидаюся від тихих, але дуже різких звуків вибухів, від яких здригалася земля. Я вже усвідомлювала, що відбувається, але мій дитячий розум не до кінця розумів увесь масштаб проблеми, адже мені було лише 13 років.

Першим ділом я запитала у мами: «Це що таке?» У відповідь почула: «Не переживай, все буде добре, спи»… Але спати я вже не змогла.

О 7 ранку мамі подзвонила тітка з Семенівки, що на кордоні з Росією. Вона повідомила, що техніка вже пройшла через них та прямує в нашу сторону. Ми проживаємо в селі Іванівка на Чернігівщині. У голові лише думки: «аби всі були живі, і це все закінчилося», — відчуття страху та тривоги.

Вечір 24 лютого. До нас приїхав тато з Чернігова. Тепер ми всі разом вчотирьох: я, мама, брат і тато.

Мама готує вечерю та обговорює з татом, що робити далі. Спати лягали (якщо це можна так назвати) в одязі та взуті — на випадок термінового спуску в погріб.

1 березня — День народження тата. Але відчуття свята нема. В цілях безпеки ми перебралися до маминого дядька, адже у нього кращий погріб і будинок подалі від центру села. Тато приніс мені три пряники з машини на честь свого Дня народження.

Далі було тільки гірше та страшніше.

Мама кожного дня їздила в шкільну їдальню та з іншими жінками готувала їжу для військових, а я залишалася вдома. Пам’ятаю, як того дня були страшні обстріли. Ми спустилися в підвал. Я сиділа, закривши вуха руками, і молилася, щоб з мамою нічого не сталося, поки над нами летіли залпи «граду».

Я чекала моменту, коли стане тихо та мама приїде додому. Через хвилин десять відчиняються двері, заходить мама і каже: «Зараз я з татом їду додому і беру продукти, в сусідньому селі вже росіяни…»

Ніч 5 березня. Підіймається страшний гул — ми розуміємо, що це літак. Мама кричить: «Біжи в підвал!» Я вибігаю з будинку без взуття й біжу до підвалу ці три метри, які в той момент здавалися нескінченними.

Зранку 5 березня тато приймає рішення виїжджати з села.

По дорозі ми заїхали додому, щоб заправити авто та зібрати речі. Я залишилася в машині, і ці п’ять хвилин, коли тато з братом заправляли машину, а мама збирала речі, я сиділа зі своєю собакою та молилася, щоб це скоріше закінчилося.

Ми почали їхати, а за спиною вже почало «прилітати» по селу. Доїхали до першого блокпоста, на якому на нас направили автомати та почали перевіряти документи.

Я ніколи в житті не забуду очі молодого військового, який перевіряв авто. У нього були сльози на очах та відчуття невідомості.

Дорога тривала майже три доби — ночі в машині, черги на заправках, страх і невідомість.

Нас прихистила родина у Волинській області. Люди, які ніколи нас не знали, впустили до свого дому чотирьох чужих — моїх батьків, мене та старшого брата. У їхньому домі було небагато місця, але вони віддали нам найкращу кімнату. Годували своїм хлібом, ділилися всім, чим могли.

Але найбільше мене вразило інше — ставлення. Не було жодного натяку на жалість чи зверхність. Було щире бажання допомогти.

У ті дні я вперше побачила, що таке справжня солідарність. Ми — зовсім різні люди, з різних куточків країни, з різним досвідом, говорили навіть різними мовами. Але це не заважало нам бути разом.

Нам допомогли з документами, прийняли в школу, надали все потрібне для життя: одяг, їжу, побутові речі.

Згодом, уже після деокупації, ми повернулися додому. Гарне село, у якому я виросла та провела дитинство, було знищене. Багато будинків згоріло; магазини, будинок культури, їдальню в школі було пошкоджено. Також будинок моєї бабусі знищила Росія.

Мені було важко дивитися на ці руїни, адже в цьому будинку було багато спогадів із дитинства.

У моїй школі організували штаб волонтерів, і ми з мамою пішли допомагати: розкладали їжу по пакетах, носили її по дворах. Ходили допомагати людям розгрібати завали, тому що було багато літніх людей, які не мали сили та змоги зробити це самостійно.

Було багато тварин, які залишилися без домівок, і ми ходили їх годувати. Також ми з мамою збирали сухі борщі для військових, відправляли їм посилки з потрібними речами.

Ця подія змінила моє ставлення до України, до людей, до самої себе.

Я зрозуміла, що наша сила — не лише в армії, не лише в зброї. Вона — в нашій здатності тримати одне одного. У доброті, яка проявляється в найтемніші часи. У готовності допомагати без вигоди, без очікувань.

Я мрію про мир — але не як про відсутність війни. Мир для мене — це коли кожна людина має дім, підтримку і знає, що вона не сама. Це коли сила вимірюється не лише перемогами на полі бою, а й добром, яке ми даруємо один одному.

Сила допомоги — це те, що об’єднує нас сьогодні і триматиме нас завтра.