Рябчинська Софія, ВСП "Запорізький електротехнічний фаховий коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе – Верба Тетяна Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді життя змінюється за одну мить — і ти вже ніколи не будеш тим, ким був учора.

Для мене, як і для багатьох українців, такою подією став початок війни. 3 березня разом із мамою, тринадцятирічним братом і трирічною сестрою я покинула рідний дім, залишивши позаду все знайоме й дороге серцю.

Ми їхали в невідомість. Вивозили нас волонтери з Португалії, які, не знаючи нас, простягнули руку допомоги. Саме тоді я вперше по-справжньому відчула, що означає сила людської підтримки.

Нашим новим домом стала церква, де ми жили разом з іншими українцями, які також втратили все. Я була найстаршою з дітей, тому відповідальність лягла на мої та мамині плечі.

Оскільки лише я знала англійську, усі питання, спілкування й навіть найпростіші прохання були на мені.

Мені часто згадувалися слова Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась», — адже доводилося триматися навіть тоді, коли хотілося здатися.

У португальській школі мене не розуміли, і я вперше по-справжньому зіткнулася із самотністю. Без друзів, без звичних розмов, без підтримки я відчувала себе чужою. Але саме тоді я зрозуміла, наскільки важливою є допомога: навіть найменша підтримка може стати рятівною.

Як писав Григорій Сковорода: «Не той щасливий, хто бажає щастя, а той, хто його дає». Волонтери, які допомагали нам, були саме такими людьми.

Коли я трохи звикла до нової країни, життя знову змінилося — ми переїхали до Німеччини. І все почалося спочатку: нова мова, нова школа, нові люди.

Я знову була змушена долати труднощі, і хоча іноді здавалося, що сил уже немає, я не здавалася. Як писав Іван Франко: «Лиш боротись — значить жить!»

Тепер, озираючись назад, я розумію: ці події змінили мене. Я стала самостійнішою, навчилася не боятися самотності й вирішувати свої проблеми сама.

Я вже не та, що була раніше. Слова Тараса Шевченка «Борітеся — поборете!» стали моїм життєвим девізом.