Валентина Іванівна всім серцем боліє за Україну, але дуже хоче, щоб два народи примирились і не воювали. За це її в селі вважають колаборанткою

Я з села Першотравневого Миколаївської області. Це Баштанський район. Я нікуди не виїжджала. Живу одна. Була тут, поки нас не звільнили. Я цього всього не чекала. Не думала, що Росія з Україною воюватимуть. Пережила той біль, страх. Прямо над хатою все літало. Трималася, як могла. Люди мене підтримували. 

Спочатку дуже голодували, не було що їсти, бо в магазинах нічого не стало. Потім звільнили на Херсон дорогу - наші їздили, у кого були машини. Росіяни не давали чеченцям, бурятам сюди прийти. Вони перекрили хід у село, і ті були тільки на току в кінці села. Приїжджали танки, машини їхні. Ми жили без світла, без води десять місяців. 

Як відкрилася дорога на Херсон, то наші люди передавали хоч на буханець хліба… Потім у нас відчинився магазин. Там ціни були російські. У мене грошей не було.

Гуманітарку давали. Я вдячна, що Фонд Ріната Ахметова  нам гуманітарку присилав. А більше допомоги ніякої не було. Мені 57 років, то мені навіть дрова не належить отримати. 

Люди, які потікали, вже повернулися. Вони не знають, як нам тут було. У них були гроші, вони могли виїхати. А я лягала на операцію - позичала. Тепер треба якось віддавати. Треба їхати шукати роботу, а її немає. І допомоги теж.

Але війна ще йде. Снігурівку знову бомбили на Великдень. Ми недалеко від Херсона живемо, то нам щодня чути вибухи. Хата трясеться, вікна, і навіть димар розколовся. Я Богу дякую, що хоч якось вижила…

Мене найбільше шокувало, що брат на брата пішов. Люди мене не можуть зрозуміти. Таких, як ми, тут називають колаборантами. А я нічого не отримала, у мене нічого нема, мені ніхто не поміг. Правда, привезли тоді трохи гуманітарки в село, хоч якоїсь крупи. Пенсіонерам допомогу давали і тоді, і зараз, бо так належить. А я прожила тут усе життя, а тепер мене люди не розуміють, не можуть прийняти, я як ізгой… Мені б хотілося, щоб люди єдналися, а не розділялися. 

У мене тут родини нема. Дочка вже давно в Москві. Працює, у неї свій бізнес. Вона за Україну, вона все розуміє, бо тут народилася, виросла.

Важко психологічно. Наприклад, їде трактор, а в мене відразу в голові, що це танк. Десь хтось стукає, а мені здається, що це стріляють. У мене зараз і тиск високий, хоча я ніколи від цього не страждала. 

До нас приїжджали психологи-інтерни, і я до них пішла. Там була дівчина. Вона молодець. Мені треба було виговоритися, і вона вислухала. А ще приїжджали з Миколаєва хлопчики знімати відео. І я теж трохи їм розказала. Вони і у дворі були. У мене приліт був, бомба впала в городі, то вони знімали.

Я ось так в один день перед людьми сповідалася – і мені легше стало. Хочеться якоїсь допомоги, а мені скрізь відмовляють. Але нічого, переживу. Я зараз у пошуку роботи. Чекаю, коли мости полагодять, щоб можна було виїхати. Знайомі, може, допоможуть – і я поїду роботу шукати…

Україна повинна витримати, вистояти. Я хочу, щоб усі люди стали на захист і щоб ми були господарями рідної землі. 

Ми побули в окупації, ми знаємо, як це – жити в неволі. Не дай Бог нам таке ще пережити! Тільки незалежна Україна! 

Коли світло зникло, то лягати спати було темно, води не стало, бігали по неї за три кілометри... З іншого села жіночка приїхала. Говорила, що в неї дочка дуже хвора, і навіть хліба в домі немає. Я їй винесла хлібину, і в мене ще деякі копієчки були. Пішла в магазин, купила хліба їм, олії і передала. То вони такі вдячні були, що потім мені привезли олії аж шість літрів! І я такому маленькому випадку дуже радію. 

Майбутнє буде хорошим. Воно вже, напевно, йде. Я вірю, що ми сила, що ми переможемо. Ми повинні згуртуватися. Нехай завтрашній день буде кращим за сьогоднішній! Нехай завжди буде шматочок хліба на столі та світло в домі! Нехай дітки ніколи не страждають, а краще вчаться.