Мені 60 років. Я мешкала в Донецькій області, у місті Бахмуті. Ми пішли на роботу - нічого ще не було, а вже в обід у нас на вулицях військові стояли. У кожному провулку, на кожній вулиці були гармати, танки. Після того ми вже на роботу не ходили.
Я дивилася телевізор, потім вийшла на кухню, дивлюсь - а все горить. Сусідів вбило і одних, і других. Будинки погоріли. Ми тоді дуже злякались.
Коли прилетіло в будинок і сусідів повбивало, тоді й довелось виїжджати. Дуже страшно було. Ми виїхали в серпні 2022 року до Кропивницького.
Невістка раніше виїхала, бо їй потрібно було народжувати. І ми сюди приїхали - до онуків і невістки. Одна наша дочка в Латвії, син тут, а інша дочка - на тій стороні.
Хотілось би швидше війну закінчити, бо додому дуже тягне. Уже сил немає тут жити. Ні кінця ні краю нема тій війні.
Хотілося б додому приїхати, у своє місто і у свій будинок. Але дім наш розбитий, і іншого житла в нас немає. Куди їхати – поки що незрозуміло. Усе зруйноване.
