Стукан Софія, 16 група, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж "СИНЕРГІЯ"

Вчитель, що надихнув на написання есе -Левчук Юлія Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях з 24 лютого 2022 року розпочався з рідного міста Ірпеня, який мужньо протистояв агресору.  Цей день став одним з найжахливіших у житті кожного українця. Замість звичного нам «Доброго ранку», всі почули слова: «Почалася війна».

Українські міста проснулися від вибухів, ворожої авіації. У людей розпочалася паніка, в перший день тисячі українців покинули свої домівки, в які так і не змогли повернутися.

Виступ пана Президента по новинах, ЗМІ говорять про стрімке просування ворожих військ з півночі, півдня, сходу. Люди ринулися до магазин, аптек, скрізь шалені черги. Затори на дорогах, черги на АЗС, люди намагаються виїхати в безпечні місця. Українцям доводилося стояти на вулицях у чергах, мерзнути через нещадний лютневий мороз.  

Я родом з Ірпеня, куди прийшли окупанти. На початку повномасштабного вторгнення я спостерігала шалені затори. Люди намагались виїхати до Києва, адже на той момент перебування в столиці давало неабияке заспокоєння.

Уже під вечір звучала ворожа артилерія, холодний підвал не здавався безпечним, але в квартирах з побитими вікнами перебувати було ще більш небезпечно.

Люди розпочали ховатися в безпечних місцях, адже обстріли не вщухали, а тільки посилювалися. Батьки щільніше закутувати дітей у теплі речі, а підлогу застеляли ковдрами. З квартир у підвал зносили їжу, чайники та обігрівачі. Чоловіки заблокували вхідні двері, та всю ніч чергуючи оберігали сон інших.

Коли наступав вечір, ставало ще моторошніше, адже ти не знав звідки чекати на ворога, обстріли в ночі посилювалися…

Одного разу через один дуже гучний вибух всі прокинулись, стіни дрижали, після цього всі хто знаходився в цьому підвалі, вирішили покинути його та піти до більш безпечного укриття.

Залишатися в підвалі, який був збудований у бетонній коробці, ставало все небезпечніше.

Уже з самого ранку, всі почали метушитися, щоб якомога швидше зібрати важливі речі та піти до безпечного місця. Мої речі були зібрані ще в перший день повномасштабного вторгнення, залишилося зібрати тільки мамині речі. В один із ранків, я вирішила вийти на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям.

Але мене насторожило те, що життя повністю змінилося. Вулиці стали сірими та похмурими… Не було чути дитячого сміху на майданчиках, люди не поспішали на роботу, тільки відлуння пострілів, місто ставало «мертвим».

Від вибухів ставало дедалі моторошніше, тому ми вирушили до бомбосховища в місцеву поліклініку. На шляху до укриття, ми йшли мовчки, щоб вслухатися в кожний звук та не потрапити під обстріли. Час від часу над нами пролітали  гелікоптери, ми не розуміли чи це наші військові, чи ні.

Коли ми прийшли до укриття, воно вже було заповнено місцевими людьми. Здебільшого там були жінки та діти.  

Нас поселили в саму дальню кімнату, де знаходився медичний персонал. Крім мене, у кімнаті були ще діти, всі були дуже налякані. Пізніше мені розповіли, що ці люди з Романівки і прийшли ще в перший день. З їхніх розповідей, я дізналася, що в багатьох із них постраждали будинки.

Проте, не дивлячись на це, вони намагалися підбадьорювати одне одного. Волонтери допомагали доставляти їжу та ліки до укриттів.

У цій будівлі були великі металічні двері, звук яких був подібним до приглушених вибухів вдалині. Знаходячись під землею, всі звуки стали голоснішими і те, чого не чули зовні, добре відчували знизу. Задля відчуття безпеки, коли хтось чув звук вибухів заспокоював інших кажучи: «Це двері гупають», але всі знали, що це не так…

З 27 лютого російські війська  все в притул підходили до Ірпеня, постріли лунали все частіше.  

Запасів необхідних для життя ставало все менше, а людей було багато, але іноземні волонтери намагалися під обстрілами доставляти до укриттів необхідні речі. Були виділені дві кімнати, в яких все розкладали.

У місті залишилася наша бабуся, тому Мама змушена була покидати укриття, для того, щоб принести її їжу та необхідні ліки. Вона не могла ходити і потребувала допомоги, тому мама допомагала бабусі, та потім швидко поверталася до укриття.

3 березня окупанти увійшли на територію Ірпеня і розтягнули свій блокпост поміж житлових будинків. Ходити до дому ставало небезпечно. В один із днів, мама поверталась з речами до укриття по старому маршруту.

Розмовляючи по телефону, оглянулась і побачила рух – це був танк. Дуло розгорталось в її сторону, потім постріл, вона одразу впала на землю. На щастя, вистріл попав у скляну будівлю, яка знаходилась позаду.

Підірвавшись з землі, мама побігла до укриття. Це місце було поруч де пролунав вистріл, тому й ми теж одразу відчули вибух, через який затремтіли стіни. Моє серцебиття пришвидшилося, адже я подумала, що десь поруч має бути моя мама. Я була дуже щасливою, коли вона прийшла цілою та неушкодженою.

Коли вона ходила до дому, вона часто спілкувалася з нашими військовими, і вони її попереджали, що в місті стає ще небезпечніше, тому подумай: «Ти можеш піти, але твоя дитина лишиться сиротою. Якщо підеш, то ми її прихистимо». Знаходитися в місті Ірпінь ставало небезпечно.  

У моєї мами є подруга Лариса, яка почала допомагати нам доглядати за бабусею, після того випадку. Тітка Лариса, яка жила поруч біля бабусі, приносила її харчі, воду, ліки та забила розбиті вікна дерев’яними дошками, які були пошкоджені у наслідок ворожих обстрілів.

Також мамина подруга підбирала покинутих тварин, які залишили господарі під час  евакуації. Вона й досі про них продовжує піклуватися. Тому в моїх очах вона — герой нашого часу.  

5-го березня в укриті зникло світло, опалення і вода. Спати було неможливо, через холод і звуки пострілів. Багато кімнат позакривали, задля збереження тепла, але бетонні стіни вже давно були наповнені холодом. У головній залі, чоловіки змогли провести світло, яке давало змогу  заряджати гаджети та подзвонити близьким.

Зв’язок був дуже поганий, тому нам доводилося виходити з укриття, щоб зловити мережу.   

В один із днів, до укриття прийшов військовий, до цього часу в нас закрадаються сумніви, чи не був він колаборантом? Чоловік повідомив, що скоро приїдуть евакуаційні автобуси, тому потрібно якомога швидко зібратися та вийти на подвір’я.

У кожного із нас з’явилася надія, що скоро цей жах закінчиться.

Двоє чоловіків вирішили піти  в розвідку, щоб дізнатися, чи скоро будуть автобуси. У цей час декілька сімей вирішили виїхати своїм транспортом, не чекаючи на евакуаційні автобуси, адже вони вважали, що дали зелений коридор.

Невдовзі прибігає один з чоловіків, і говорить: «До нас наближається вороже ДРГ». Люди в паніці, побігли назад до укриття, блокуючи двері і відходячи якомога далі від стін.  

Залишатися в укритті було небезпечно, тому всі почали обговорювати подальші дії. Люди розділилися на дві групи: ті хто хотів лишитися, і хто хотів покинути укриття.

Я з мамою були схильні до того, щоб покинути укриття.

8 березня з’явилась новина про зелений коридор. Нас зібралось до 15 осіб. Ми вийшли ще до обіду, бо шлях був довгим. Коли ми вийшли з укриття, побачили зруйноване місто – пошкоджені  будинки, розстріляні автомобілі, згорівші до тла магазини, повсюди уламки та скло, зруйновані дороги. На половині шляху, до нас під’їхала машина з територіальної оборони.

Тільки 13 людей вирішили поїхати в наполовину розбитому позашляховику, в якого замість вікон був скотч.

Двоє чоловіків вирішили піти до рідної домівки, для того, щоб забрати особисті документи. Шлях до місця призначення ми подолали дуже швидко. Не дивлячись на оголошення зеленого коридору, звуки пострілів не вщухали. Дібравшись до зруйнованого мосту, нас зустріли військові, які допомогли перейти по хитких дошках, і не впасти в швидку течію річки.

Евакуаційні автобуси довезли нас до вокзалу. У цей час, двоє чоловіків дібрались  до Романівки. Перед ними відкрився вид на зруйноване місто, в якому, здавалось, не залишилось жодної уцілілої будівлі.

Пробравшись до свого будинку побачили вщент зруйновані домівки…Вони так і не змогли знайти свої документи. Після чого теж евакуювалися до вокзалу. Там нам запропонували поїхати до Львова. Тільки 13 осіб погодилися залишити свої домівки.

Коли ми прибули до Львова, ми не знали, що нам робити, куди йти... Під час евакуації та пережитого на початку повномасштабного вторгнення, ми з мамою прийняли рішення покинути Україну.

Сівши на потяг до Польщі, мама через знайомих знайшла прихисток у Німеччині, в місті Дрезден. Поляки нас щиро зустріли, підтримали, напоїли чаєм, зорієнтували як пройти до потягу, який їде до Німеччини.  

У місті Дрезден, нам надали прихисток, але кожен день знаходячись там, я мріяла повернутися до дому. Влітку ми повернулися до рідної України. Нашому щастю не було меж…

   Я багато чого зрозуміла, коли знаходилася за кордоном, багато думала, аналізувала… Для себе я зробила висновок, що війна принесла нам багато горя та страждань, але не дивлячись на труднощі, ми маємо допомагати нашим військовим, які виборюють нашу незалежність.

А після перемоги я особисто буду допомагати у відбудові нашої України!