Штонда Валерія, 9-в клас, Уманська гімназія №11

Вчитель, що надихнув на написання — Загороднюк Юлія Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Клята війна… Подія, що торкнулася кожного та змінила життя всіх українців, поділивши його на «до» та «після». Безліч людей страждали й страждають донині від жахливих подій.

Мільйони втрат, купа пролитої крові, тисячі випробувань — всім цим ми платимо за вільне майбутнє нашої держави.

24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. Прокинулись ми з братиком о четвертій ранку від слів мами й тата: «Прокидайтесь! Швидше одягайте теплі речі, куртки і спускаймося в підвал!». Я була в шоці та непорозумінні. Як? Що відбувається? Невже всі балачки про війну виявились правдою? Поки я одягалась було тихо… Пролунав перший вибух… Ми спустились у підвал і провели там годину… Потім дві, три, чотири, але вибухи все далі лунали й лунали. Цей перший день здавався жахливим сном, після якого ми мали б всі прокинутись. Проте, на жаль, це був не сон. У перший же день ми дали прихисток нашим знайомим, що мали о шостій ранку виліт з одеського аеропорту. 

Усі ми вмістились у маленькому підвалі, де провели наступні три дні. Виходили ми звідти лише для того, щоб приготувати їжу та сходити до туалету, поки надворі панувала тиша.

Ці ночі на холодних незручних піддонах, що були застелені лиш покривалом, видавались нестерпними. Ще більше жаху надавав крик сигналу оповіщення про повітряну тривогу. Спати було неможливо, але навіть заснувши, мучили моторошні сни-кошмари. На четвертий день ми вирішили виїхати до знайомих у село, де було спокійніші, бо в місті тривала загроза та були прильоти. Збирати речі й не знати коли ти повернешся назад — жахливе почуття, яке зовсім не хотілося переживати другий раз, та все ж довелося… Чому вдруге? Та тому, що народилася в мальовничому місті Покровськ, що на Донеччині. Проживши там лише 4 рочки свого життя, нас з родиною вперше застала війна. Я була ще зовсім дитиною і памʼятаю всього лиш фрагменти. Проте мені точно запамʼятались мої друзі з садочку й те, як ми кожного дня робили різні вироби у парах з моїм найкращим другом.

Прогулянки з батьками та друзями парком, святкування Дня шахтаря, мої перші дні народження та веселе дитинство — усе це одного дня перетворилось на спогади, які довелось залишити у рідному місті.

Тому коли ми виїжджали на четвертий день повномасштабного вторгнення — було не по собі від думки, що ми можемо залишитись без домівки вдруге. Ми повернулись до Умані через два місяці, все здавалось таким незвичним…

На сьогоднішній день у нас відносно спокійно, тільки іноді чути як сили ППО виконують свою роботу. Тут ми маємо можливість навчатись, спокійно спати та радіти дрібницям.

Переживши дуже багато за ці 1000 днів, я, моя сім’я, друзі, знайомі — загалом народ обʼєднався та навчився допомагати одне одному, знаходити вихід з різних екстрених ситуацій. Ми жили у страху, жили у паніці, ми живемо й далі… Ми маємо дякувати нашим ЗСУ за можливість прокидатися кожного ранку. Завдяки єдності та спільній згуртованості у велику єдину родину ми зможемо побороти ворога і у нас це обовʼязково вийде! Слава Україні! Героям слава!