Історії, які ви нам довірили
Олена бачила, як проводилася стрілянина в її місті, і зрозуміла, що треба покинути його заради життя. Бо ночами спати було вже неможливо від вибухів, та й вдень про безпеку вже мова не йшла.
Війна для мене почалась, коли я їхала на травневих святах, 1 або 9 травня від подруги з Новоайдарського району додому. І вже за містом Щастя поставили блокпост. Вже тоді про це говорили, що місто буде перекрито, що вже туди не в’їдеш. Так і було, ми заїжджали, а нас перевіряли якісь невідомі люди.
Те, що я бачила військові дії – я такого не можу так сказати. Це була середина червня, 2014 рік, і якраз тоді ще я працювала. Недалеко від нас попав снаряд в п’ятиповерховий будинок. І ми сховалися в підвалі, у нас там була столова. В той день я вирішила, що буду виїжджати з цього міста, бо було вже дуже небезпечно.
Виїжджали моя подруга з чоловіком, та я ще з одною подругою. Ми засипали машину речами і проїжджаючи з Луганську до Алчевська, бо іншого шляху не було, було видно, як падають снаряди та було багато диму. Неодноразово бачила ту техніку, яка їздила містом, вночі завжди було чутно, як їздили танки по місту, бо мій будинок знаходиться на Гаєвому кварталі в Луганську. Він виходив на трасу, а танки завжди їздили о третій-четвертій ранку.
Обстріли були такими, що вже спати до ранку було неможливо. Це було страшно. В основному тільки чула, на щастя не бачила. Я скотчем заклеювала вікна, щоб коли зірветься снаряд, скло не полетіло на мене. Спала вночі у коридорі, бо в ліжку було страшно, і в ванні спала.
Переїзд був 15 чи 16 червня 2014 року. Біля краєзнавчого музею снаряд потрапив у будинок, і було чутно, як у якійсь двір заїхав «Град» і випустив усі снаряди у сторону Щастя. І в цей день подзвонила подруга і запропонувала поїхати зі спільною подругою у Новопсковський район. Ми поїхали, дуже швидко зібралися. Я взяла тільки паспорт, була в сукні, і в нижній білизні. Все у мене залишилося вдома.
Ми з Луганська годин вісім їхали, бо періодично нас зупиняли якісь озброєні неадекватні люди. З нами ще хлопець їхав, і ми боялися, що його заберуть.
Коли я поїхала, у Луганську почалися проблеми з водою, вимикали світло. Я поїхала до Києва працювати і залишалася там до березня 2015 року. Я пам’ятаю, як їхали зі Сватова, в тих вагонах, людей багато, всі тікають, всі біжать.
Як я поїхала з Луганську так і жодного разу туди не поверталася.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
