Старовойтенко Поліна, 19 років  

Смт. Нижнє, Луганська обл

Нижнєнський ліцей №36 Гірської міської територіальної громади 

2014 рік. Кінець весни. Червень. Це початок антитерористичної операції на Луганщині. Танки, БТРи, підірваний понтон через Дінець… І вибухи, вибухи, безкінечні вибухи…Вони не припинялися навіть і вночі. Я думала, що просто збожеволію від них. А ще страх за себе, за своїх рідних стискав серце десятирічної дівчинки, яка довго не могла зрозуміли, що ж таке сталося. А потім мама, розплакавшись пояснила мені, що це - війна. 

І відтоді я бачила тільки горе людей, сльози, плач, стогін поранених, руйнування після тривалих бомбардувань. На моїх очах рухнув будинок наших сусідів. Від нього залишилась тільки велика купа цегли та глини.

На щастя, що на той момент нікого в будинку не було. Після побаченого у мене почалася паніка, я весь час плакала і боялася довго заходити у власний будинок. Так ми декілька днів з батьками пробули в бомбосховищі. Але й там нам не було спокійно, бо в Нижньому залишилася моя бабуся, яка доглядала свою стареньку маму, тобто мою прабабусю.

У цьому році я зустріла свою сімнадцятирічну весну. На щастя, на нашій землі зараз настало тимчасове перемир’я. Ми ходимо до школи, готуємося до ЗНО, і мріємо про майбутнє наше життя без війни. Інколи, коли на вулиці тихо, я забуваю про страшні картини, які пропливали перед моїми очима в 2014 році. Але пам’ять це така річ яка, незалежно від нашого бажання повертає нас у ті важкі для всіх нас  часи.

А на вулиці вповні буяло літо, сонечко щедро пригрівало рідну землю, Сіверський Донець швидкою течією плив собі, мені так здавалось, у незабуття. Він так, як і я, хотів все змити зі своєї пам’яті. Але так здавалось...

Все почалося в червні. Ми з моєю найкращою подругою Ольгою раділи літу, раділи, тому, що ми вже учениці четвертого класу. Але найбільшою радістю була та, що настали літні канікули. У нас буде багато вільного часу, і ми будемо просто відпочивати. Того дня ми гуляли в селищі, і раптом почули незнайомий пронизливий звук, який дуже швидко різонув наші дитячі серця. 

Пізніше ми дізналися, що це була сирена, яка сповіщала про небезпеку бомбардування. Бо в селищі говорили про те, що о четвертій годині ранку очікувався наліт і бомбардування. Принаймні так казали. Всі мешканці селища були налякані, і подумки прощалися один з одним, хоча і вірили в краще. На щастя, цього не сталося і ми з мамою лягли спати. Вперше за довгий час я виспалась так, як у дитинстві. 

Сон минув швидко і я повернулася у страшну реальність. Тато з мамою вирішували, що треба робити далі. Я,мабуть, на все життя запам’ятаю перелякані заплакані очі моєї мами. Вона швидко збирала необхідні документи, одяг та харчі і ми пішли до бомбосховища. Там  було безпечно, але я весь час боялася не побачити більше яскравого сонечка. 

Тато заспокоював і говорив, що все буде гаразд, треба перетерпіти цей момент. Перебування у бомбосховищі дало мені змогу відчути згуртованість мешканців мого селища. Всі були, як одна сім’я: заспокоювали один одного, ділилися харчами, намагалися сміятися, але очі були у всіх сумні й безрадісні. Не дивлячись на це, я мріяла, що все буде гаразд, вибухи припиняться і настане мир. 

Вірю: мир в Україні та на тимчасово окупованих територіях все таки настане. А своє літо, проведене під обстрілами, я запам’ятаю на все життя. 

Дуже пишаюся хлопцями й дівчатами, які служать на сході України, захищаючи цілісність території нашої держави. І через декілька років я поповню їхні ряди, бо хочу присвятити своє життя армії. 

Мир на Донбасі скоро буде, порозуміння буде досягнуто. Ми будемо жити далі так, як жили багато десятиліть тому - єдиною  незалежною соборною Україною.