Марквас Олександра, 9 клас, Херсонський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потапська Світлана Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022-го року був теплим і сонячним, що не відповідало традиційній погоді. Всі, особливо жителі півдня, раділи такій ранній весні.  Війна… Сонячне світло, що потрапляло до нашої хатинки, вже не відчувалось таким теплим і рідним, як раніше. Загроза для нашого міста Херсона зростала, як і хвилювання матусі за нашу долю. Рідна тривалий час вагалася залишити самотніми дідуся, бабусю у хаосі тогочасних подій. Бажання вирватися зі страшних тенет ворога виявилися страшніше за всі перешкоди, які з’явилися на нашому шляху.

Постійні обшуки, облави, дефіцит продуктів, вибухи змусили мою родину залишити рідне місто.

Першою зупинкою було місто Гола Пристань, до якого ми дісталися на катері. Там на нас чекали мужні герої, водії автобусів, які, ризикуючи своїм життям, перевозять пасажирів на рідну землю. Ми продовжили свій шлях. Дорогою до села Василівка я бачила, як люди страждають в окупації, як життя в них розділилося на до і після. На жаль, не кожен українець із тимчасово окупованої території мав змогу виїхати через певні причини.

Цього разу нам не пощастило: блокпост було закрито, і нам довелося шукати притулку в готелі міста Дніпрорудне.

Старий день поступився новому, почалася друга доба наших поневірянь. Ми вирішили прокинутися раніше і зустрітися з водієм біля готелю. Проте за ніч черга на блокпосту не зменшилася. Змучені, втомлені обличчя людей у довжелезній черзі, тривожні погляди дітей... Коли дійшла наша черга, почалися поневіряння, страждання й навіть безнадія. Нас змусили викласти на траву всі речі. Солдати ворожої армії серед продуктів і одягу намагалися знайти щось заборонене. Військовий перевіряв, намагався жартувати, але ніхто з черги не вступав із ним у розмову. Мені не хотілося нікого й нічого чути. Я переживала про те, що чекає на нас попереду. Ми зібрали свої речі й поїхали на іншу частину блокпоста. Між водієм та військовим виникла суперечка, в якій рашист обізвав водія злочинцем, тому що він, на його думку, “незаконно” перевозить людей.

Душа розривалася від болю й страждань, адже за період перебування в окупації ми стільки бачили горя й сліз від “визволителів”.

Наш автобус розвернули, і ми змушені були проситися в авто до незнайомих людей. Сподівання були не марними. Ми почули крик водія, який запропонував нам зайняти місця в його автобусі. Я опинилася поруч із дівчинкою, яка була на декілька років молодшою від мене. Вона разом із матусею теж виїздила з цього пекла. Дякуючи Карену (так звали водія) ми все ж побачили наші землі, наших відважних героїв-військових.

Побачивши український прапор, я радісно промовила: «Ми в Україні!» Дякую всім добрим людям, які зустрілися на цьому нелегкому шляху, і рідним, і чужим.

Дві доби поневірянь, принижень, голоду… Херсон, Гола Пристань, Нова Каховка, Любимівка, Енергодар, Дніпрорудне — це ті міста, які нас зустрічали по дорозі на волю. На жаль, це вже була тимчасово окупована територія. Урешті-решт нас зустріла рідна українська земля, усміхнені втомлені обличчя наших рідненьких воїнів. Це була Запорізька область. Дихалось на повні груди, лагідне вересневе сонце усміхалося нам. Втомлені і щасливі, ми продовжили свій шлях на захід України, до Івано-Франківська.