Зихор Іванна, 11 клас, Ільницький спортивно-гуманітарний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васильєва Вікторія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже тисяча днів, як моє життя змінилося назавжди. Війна, яка увірвалася в Україну, зруйнувала чимало життів і мрій. Вона не оминула і мене, хоча живу я далеко від фронту. Тисяча днів війни… Звучить як ціла вічність, але насправді це реальність, у якій живу я та мільйони інших українців.  Тисяча днів… Це більше ніж два роки. Час, який для більшості людей у світі може здатися звичайним, а для мене та моєї країни перетворився на нескінченний ланцюг подій, що змінюють життя.

Тисяча днів війни… І  кожен із них залишив у серці неповторний слід.

Я, Іванка, виросла у невеликому селі Ільниці, що на Закарпатті. Як дівчина, що проживає в мальовничому краї, я ніколи не могла уявити, що війна  прийде так близько. Моє дитинство було наповнене любовʼю, радістю та безтурботністю. Життя було звичайним: школа, друзі, мрії про майбутнє. Закарпаття, здавалося, далеко від війни. Але з кожним днем вона стала частиною життя кожного з нас.

Вдарила не тільки по великих містах і селах на сході країни, вона проникла в кожен куточок нашої землі, у кожен дім, у кожне серце.

Мої перші спогади про війну – це новини, які лунали в домі. Спочатку це було щось далеке і незрозуміле, але з часом стало реальністю. З кожним днем нові імена героїв, які захищають нашу свободу або повертаються на щиті додому, нові історії про втрати і біль. Кожен день я усвідомлюю, наскільки важливими стали звичайні речі: можливість ходити до школи, бачити рідних, просто жити під мирним небом.

Мій шлях за ці тисячу днів – це дорослішання, наповнене переживаннями, розумінням крихкості світу і водночас його сили. За ці два роки я багато чого навчилася: допомагати тим, хто цього потребує.

Наприклад, у нашому селі часто збирають допомогу для військових і переселенців, і я разом із друзями активно беру участь у цьому процесі. Це не тільки фізична допомога, але й моральна підтримка. Разом із моїми однолітками часто допомагаю, плести маскувальні сітки, писати листи підтримки. Я зрозуміла, що навіть на відстані можна бути частиною великого зусилля, що наближає нас до Перемоги.  У такі моменти я відчуваю гордість за свій народ, за нашу єдність і здатність піднятися над будь-якими труднощами. Це шлях до розуміння справжньої вартості свободи. Але поряд з гордістю завжди було відчуття страху і суму.

Кожен день приносив нові новини про втрати – тих, кого ми ніколи не знали особисто, але хто став частиною нашого спільного болю.

Я зрозуміла, що кожен із нас має свою роль у цьому великому випробуванні. Моя роль – підтримувати, пам’ятати, бути свідомою і не залишатися байдужою. Однак війна – це не лише боротьба на полі бою, але й внутрішня боротьба. Вона навчила мене бути стійкою, вірити в краще навіть тоді, коли здається, що все втрачено.

Найважливіше, що я зрозуміла за цей час, – це те, що війна стосується кожного з нас. Вона не обирає, кого торкнутися, але ми обираємо, як на неї реагувати.

Мій вибір – не здаватися, підтримувати свій народ. Я впевнена, що ці тисяча днів стануть фундаментом для нашої спільної Перемоги, і після цього ми зможемо відбудувати країну і зробити її ще сильнішою. Якщо навіть я не на фронті, то моїм завданням є зберігати віру, силу і надію, цінувати кожну мить.

Тисяча днів змінили мене назавжди. Я більше не та безтурботна дівчинка, якою була раніше.

Але я вірю, що ці зміни зробили мене сильнішою, більш свідомою і готовою до будь-яких викликів, які принесе майбутнє. І хоча моє серце сповнене болю за рідну Україну, я знаю, що разом ми подолаємо всі труднощі і відновимо нашу державу. Впевнена, що після всіх випробувань станемо сильнішими, а наша країна буде процвітаючою і вільною. Я пишаюся тим, що є частиною цієї боротьби за наше майбутнє.