Кондратенко Володимир, 10 клас, Борисівський ліцей Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зубак Наталя Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Слово «війна» я чув на уроках історії, у фільмах і в засобах масової інформації. Зараз це слово не дає спокою всім українцям, кожну секунду. Ми навіть і не думали, що ми станемо свідками цього, будемо спостерігати за жахливими новинами, рахувати дні, чекати своїх родичів з лінії фронту, чути звуки шахедів, ракет, бачити сум і безнадійність людей. Все це сталось так раптово, що вся Україна здрогнула, бо на нашу рідну землю вторгся "русский мир". Всі транслювали руйнування та жахи цієї навали, скалічені долі, як люди залишали свої домівки, міста, втрачали своїх близьких. 

Пам'ятаю, у перші дні війни, коли кожен новий день починався з тривоги і ми зі страхом бігли до бомбосховища, в очах у всіх  був страх і тривога. Мої батьки теж зібрали всі найважливиші речі і зі сльозами на очах дивилися на мене, не знали куди дитися.

Важко було уявити, що таке може статися з нами, з нашою країною. Все, що було для нас звичним і стабільним, руйнувалося на очах. Кожен день для нас був як останній, нам не відомо чи буде новий день для нас завтра. Але з кожним днем ми стаємо дорослішими, мудрішими, свідомішими. Ми зрозуміли, що світ, у якому ми живемо, крихкий і вразливий, і за нього треба боротися. Ті, хто колись не замислювався про мужність, здійснювали подвиги, допомагаючи іншим, жертвуючи собою. Щодня я бачив, як наші вчителі навчають дітей під звуки сирен. Був свідком, як однокласники реагують на повітряну трівогу, тікають до бомбосховищ. Нас усіх об'єднало одне страшне горе, ця війна це страждання, сльози. Але люди не втрачають віру, почали волонтерити, допомагати усім біженцям, які втратили свої домівки, які виїхали зі своїх міст. Я також, як і мої друзі підримував ЗСУ, як міг.

Але чому так? Чому саме нас росія атакує, чому у ХХІ столітті не можуть домовитись, чому   країна-агресор досі бомбардує та тероризує нашу країну, наші міста, руйнуючи нашу інфраструктуру, не шкодуючи навіть лікарень. Це питання у кожного на устах.

З часом ми зрозуміли, що війна – це не просто вибухи та бої на передовій, а й боротьба кожного з нас за своє місце в цьому новому світі. Війна навчила мене цінувати прості речі - дружню підтримку, обійми рідних та близьких мені людей. Але разом з ним прийшло щось нове: усвідомлення сили суспільства, віра в те, що ми можемо подолати будь-який виклик, якщо будемо разом. Попутно розумію, що війна не лише руйнує, а й змушує нас переосмислити, хто ми є і за що воюємо. Вона показала мені справжнє обличчя мужності та відваги. Я навчився не боятися змін і втрат, адже це стало частиною нашої нової реальності. Мій шлях за ці 1000 днів війни – це шлях усвідомлення своєї сили, яка прихована в душі кожного з нас.

Ця історія про те, як я навчився жити в умовах невизначеності. Це історія про те, що навіть серед найважчих випробувань можна знайти в собі сили йти вперед, і вірити в майбутнє.   

Цей жах війни триває вже 1000 днів. Дуже хочеться, щоб цей жах закінчився. Хочу щоб настав той день коли всі обіймуться, усміхнуться і почнуть нове життя. Ще я мрію отримати гарну вищу освіту, щоб мої батьки пишалися мною, але це все мрії... Но я не втрачаю віру, вірю, що наша країна переможе у цій страшній війні, вірю у ЗСУ, вірю у гарне майбутнє України.