Ми прокинулися і почули якийсь вибух, злякалися, затрусило нас. Чоловік пішов на роботу. Подзвонив з роботи й сказав, що горить аеропорт в Кульбакиному. А потім новини пішли з інших районів, з інших областей, з інших міст – так ми дізналися про війну. До цих пір той день страшний продовжується. Все страшніше і страшніше, все більше. 

Дві дочки й онуки залишилися у Миколаєві. Ми з чоловіком виїхали в село, але додому треба їхати, тому що там теж своє хазяйство є, і рослини треба полити, і подивитися, що з квартирою. Цю ніч десятиповерхівку розбили. 

Вечором на стоянці людей побили - троє людей на смерть. Дуже страшно. Це не життя, а якась напряга.

Наша онучка зараз на окупованій території, в Куп’янську. Намагались з чоловіком звідти виїхати – не вийшло, потрапили в росію. Там вона народила дитину. Хотіли звідти виїхати на Грузію, а їх не випускають. Живуть без шматка хліба, без нічого. Ми маємо послати якусь копійку, щоб тільки не дати померти ні їм, ні їхній дитині. Це дуже важко. Я не знаю, як нам вийти з цього положення, як їм тепер вибратися. їх не випускають. 

Вони зараз в північній Осетії. Нема на дитину документа, і ніхто не береться зробити свідоцтва про народження. Ми вже юристів включали, і ЗАГСи підключали, і Миколаївський ЗАГС. Куди звертаємось, поки ніхто нічого не може зробити. Нам рекомендують судитися. З ким судитися? У Куп’янську навіть не числиться, що ця дитина родилася. Нам дали адресу в Чернівцях. Не можуть вони нічого добитися, бо це окупована територія, ніякої влади не було, і поки немає. Незрозуміло, що далі буде. Боїмося, щоб гірше не було. На сьогоднішній день це найсерйозніша для нас проблема. 

Але все-таки надіємося, що ми будемо вільні і будемо жити своїм життям, яким вже прийдеться. Тут поки відбудується - це не так просто, але ми надіємося. Живемо одною надією і сьогоднішнім днем, вірою, надією.