Ми основну частину життя жили під Бахмутом, в селі Дронівка. Був дім, город, собака. Були там постійно поки в травні не прилетів снаряд у двір. Собаку вбило, дім розбило - і волонтери нас вивезли у Кривий Ріг до сестри.
Газу немає в селі. Ну, хліб в магазин завозили, та і все. Вода у нас в ямах була своя.
Коли до нас прилетів снаряд, ми сиділи в підвалі. А жінка каже: «Може, підемо хоч годину поспимо?» І як дало у дворі! На жінку все посипалося.
Треба було зірватися і тікати. Ми в ту ніч пішли до знайомих. Потім повернулися - і давай прибирати те, що у нас порозвалювало. А о дев’ятій ранку нас вже волонтери вивезли.
Менший син виїхав з дітворою, і ми за онуків переживаємо.
