Мені 73 роки. Я жив з дружиною у місті Оріхів Запорізької області. Першого травня ми виїхали в Запоріжжя, бо снаряди влучали в житлові будинки, гинули люди. Серед загиблих були і знайомі. Коли ми від’їжджали, то ще були всі комунікації, а зараз немає газу. Вода з’явилася. Про це ми дізналися від друзів, які там залишилися. 

Ми з дружиною п’ятдесят років прожили на одному місці. Найскладніше було обрати найнеобхідніші речі з того, що за цей час накопичили. Зрештою виїхали з трьома пакетами речей. Знайомі допомогли зняти житло в Запоріжжі. Складно звикнути до тиші після того, як щодня чули свист снарядів і вибухи. 

Мене зворушило ставлення до переселенців у Фонді Ріната Ахметова та у більшості центрів для внутрішньо переміщених осіб. Є хлопці, які власним коштом підтримують пенсіонерів.

Син залишився без роботи. Дочка з онуком виїхала за кордон. Війна розкидала рідних по всьому світу. Іноді руки опускаються через безвихідь. Поки немає перемоги, я не бачу жодних перспектив. Хочеться, щоб ЗСУ швидше відігнали ворогів, щоб можна було повернутися додому і налагоджувати той побут, до якого ми звикли і який забезпечував нам якісне життя. А ще хочу, щоб уся родина зібралася разом.