«Снаряди були скрізь: і на дорозі стирчали, і в різні боки падали»

Коли бомбили [район] Східний, ми дуже перелякалися. Потім теж був вибух – падали на підлогу. Тут і осколки сипалися по даху, і в підвал бігали, сиділи. Снаряди були скрізь: і на дорозі стирчали, і в різні боки падали, і не розривалися. Так, напевно, і лежать. [Буває] нічого, начебто тихо, а потім починають. А як тільки стріляють – уже сердечко починає...

Наші паспорти вже, можна сказати, стали, як ганчірочки. Туди їдеш – покажи, назад їдеш – покажи. Ми місцеві, [нас] вже повинні знати ті, хто перевіряє. Але без паспорта повертають, не дай Бог, доводиться тягати його із собою.

Порушена нервова система, серце теж, ішемія і астма. Як тільки на пенсію пішла – одразу всі болячки. Майже щороку потрапляла в лікарню по швидкій [допомозі]. То астма – задихалася, то передінсультний стан.

У Приморському ми з мамою жили років 17, напевно. Мама поки тут. У нас були городи, вирощували редиску, помідори засаджували і потім продавали.

Тоді все було. У криниці вода була солодка, а зараз – просто сіль. Ми припинили займатися городами. Для себе трішки садимо й усе.

Автобус у нас один. Але якщо потрібно їхати, то він або поламається, або приїжджає маленький автобус, битком набитий людьми. Із транспортом тут дуже погано.

Рінату Ахметову спасибі, що надавав нам допомогу. Гарна була підтримка, ми отримували і вже трохи була економія.

Думаємо, щоб ця війна припинилася. Тільки одна думка – щоб у нас не було війни.

Тоді, може, буде спокій і болячок не стільки буде.