У нас у дворі нещодавно розірвалася міна. Чую – щось посипалося, повалилося. Я думала, вже все. Кричу: «Колю, Колю!». А він лежить. Я думаю: ну, точно все, залишилася я взагалі одна. А він мені каже: «Живий я, живий».
Закрили вибиті вікна пінопластом, він від холоду захистить. Треба встигнути все зробити в господарстві до сутінків, тому що після п'ятої години вечора вже всі по домівках, тільки сидимо й слухаємо, куди снаряди летять і де вони приземляться.
Хоча небезпечно тут у будь-який час доби. Торік убило мою сестру, прямо в день поминок за її чоловіком, на 40-й день після його смерті. Перший вибух на городі – Коля кричить їй: «Падай!». А потім другий вибух – полетіли шматки… Голову шукали, так і не знайшли. Поховали без голови. Ось думаємо тепер: це доля така або чоловік її так до себе забрав. Миколу тоді контузило, я через стрес втратила зір.
З жахом чекаємо холодів. Газу в цій частині міста немає, часто зникає електрика. Це не життя, це суцільні муки. Підраховуємо кожну копійку, не вистачає ні на ліки, ні на їжу.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.