Ми живемо в старій частині міста, на вулиці, яку так і називають – вулиця старих. Дітей звідси вивезли, молодь навідується рідко. Навколо лежать уламки снарядів.

Скільки разів життя висіло на волосині – і не злічити. Наприклад, я виходив за вугіллям, а син мені раптом сказав: «Тату, зачекай!». І тут вибух, пилюка, каміння, осколки, собаку вбило…

Пів року тому снаряд влучив у будинок, вціліла лише одна кімната. А там моя дружина, прикута до ліжка вже багато років. Вона паралізована і нічого не бачить. На відновлення будинку потрібні десятки тисяч гривень. Мізерна пенсія йде на ліки, чи переживемо осінь, не знаємо. Дах дірявий, як вітер або дощ – усе в кімнату летить і може завалитися.

Ми вже на себе махнули рукою. Навіть не знаю, чи побачу своїх правнуків. Вони залишилися за лінією розмежування.