У Костянтинівці війна почалась у 2014 році. Люди звикли до вибухів, до військових у місті. Але те, що почалось у лютому 2022 змусило багатьох залишити свої домівки. 

Я з Донецької області, з міста Костянтинівка, це недалеко від Донецька. Для мене війна почалася у 2014 році. Я вже звик до вибухів, ми їх чули регулярно, адже біля мого міста відбувалось те, що зараз коїться по всій країні. Але тоді ще добре жилося, я не мав потреби залишати дім. І все ж події 2014 року загартували – мені легше витримувати те, що відбувається зараз.

24 лютого мене о п’ятій ранку розбудила моя дівчина, сказала, що росія вводить танки і піхоту в нашу країну. В перший день я постійно сидів в інтернеті, слідкував за ситуацією. Багато моїх друзів у той час навчались у Харкові, вони опинились на лінії фронту. Я дуже хвилювався за них.

Я не надто емоційний, але були ситуації, які пригнічували. Костянтинівка – маленьке місто, військових у нас було багато. Навіть ті, які приїхали з інших областей, були вже як жителі нашого міста. Вони були добрі, привітні, допомагали, могли підвезти куди-небудь. Якось один військовий спитав у мене дорогу до магазину, а вночі я дізнався, що росіяни обстріляли військовий об’єкт поблизу нас, і багато наших військових загинули. У мене перед очима стояв той солдат, що питав дорогу до магазину. А карета швидкої допомоги літала по проспекту туди-сюди. Це було надто боляче.

Одного разу прилетів снаряд у багатоповерхівку, де жила моя тітка – у сусідній під’їзд. Дякувати Богу, тітка виїхала незадовго до цього влучання. Якби затрималася на тиждень, могла б статись трагедія.

Я виїхав з батьками моєї дівчини. Ми жили з нею разом, і коли почали стріляти по школам та садочкам поряд з нами, вони за великі гроші винайняли машину і забрали нас із собою.

Тоді за п’ять годин було близько шести прильотів неподалік від нас.

Ми запакували речі – по сумці на кожного – і поїхали. Їхали довго. Поряд був окупований Донецьк, я думав лише про те, щоб скоріше приїхати. Мій мозок не запам’ятав цю поїздку, бо було дуже страшно у той момент. У голові лунали прильоти і вибухи.

Після усіх цих вибухів і смертей я почав розуміти ціну життя. Людина дуже тендітна істота – життя може обірватись будь-якої миті. Після пережитого я став відповідальнішим. Я маю велику жагу навчатись і заробляти гроші, коли закінчиться війна.

Нас дуже щиро і привітно зустріли в Полтаві. Я побачив там, що приказка «людина людині – вовк» неправдива. Люди готові допомагати. Я хочу бути таким само відкритим і щирим не тільки до своїх близьких, а й до оточуючих.

Я бачив війну у 2014 році, і пам’ятаючи ті події думаю, що ми дуже швидко можемо повернутись до кордонів 1991 року, але війну це не спинить. Інформаційна війна триватиме.