Бойко Вероніка, учениця 11 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №169 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Уразовська Світлана Андріївна

Війна. Моя історія

Будучи малою, я полюбляла слухати від літніх людей їх власні історії з життя в умовах смерті. Історії війни тих часів. В моменті розповідей в моїй голові з‘являлося наче живе уявлення подій з людьми, їх емоціями та діями. Немов дивилась серіал і могла стежити за життями інших. Я не вірила що це реальність. Як це можливо?

В шкільному житті також нерідко зустрічалась ця тема. Дати в історії, вірші в літературі, розповіді про героїв. Кожен представляв, що таке війна, але ніхто не знав, як це - насправді жити в цьому страшному слові. 

Зима 2022. Невідомий час мого життя. Невпинно я чекала невідомої події, що зможе змінити моє життя на краще. Що зможе витягнути мене з болота власних думок. Пам‘ятаю себе - дивлячись вночі у вікно, не могла усвідомити «хто я?», «який сенс життя?»… 24-го лютого я вперше зрозуміла сенс мого життя - вижити. 

Цієї ночі, як і попередні дні останнього місяця зими, я не спала. Лежачі в темряві своєї кімнати, я почула вибух, ще один, ще один, ще один… Кошеня, спавши зі мною,заворушилось, і єдине, що спало мені на думку - це притиснути її до себе. Адже разом не так страшніше, правда? 

Так, перші декілька хвилин я просиділа, стискаючи це мале пухнасте створіння, прислухаючись до звуків, кожен з яких всіював в мене невідому тривогу. Я боялася вийти з кімнати й спитати когось з родини «що відбувається?». Я чула повідомлення, які надходили до мого телефону, але незнайоме мені відчуття казало мені не дивитись, хто й нащо пише й дзвонить. До кімнати зайшла мама. Я боялась. Боялась почути це слово - війна.

Мене не лякало те, що називають смертю. Мені було страшно прокинутись без однієї з кінцівок, або без однієї з частин моєї душі - когось з сім‘ї. 

Перша повітряна тривога. Це звучання залишилось в моїй пам’яті на все життя. «В метро безпечніше, нам треба туди!» - почула я слова від мами. Ми вибігли на вулицю без жодних речей, але з надією вижити хоча б сьогодні. З першим вибухом в радіусі декількох сотень метрів я втратила всі свої емоції. Відчувши сльози на своєму обличчі, я застигла і просто чекала близької смерті, адже морально я вмерла ще зранку, почувши єдине слово. Війна. Але мене силою потягнули й сказали «біжи!» Життя дало мені ще один шанс. 

Час, проведений в метро був, є, та буде для мене окремою частинкою мого життя. А люди звідти - частинкою мого серця. Станція під назвою «Олексіївська» стала моїм домом, адже у свою рідну квартиру я так ніколи й не повернулася. 

Знаходячись в іншій країні, я досі пам‘ятаю жах тих днів, коли ми вирішили покинути Україну. Сльози, кров, крики та інше, неначе витягнуло мене з реальності. Дівчиною, яка не смикала декілька днів очей, перетинаючи кордон, я прокручувала в голові жахіття останніх днів. Я благала, щоб це був сон, адже розуміла, що я не зможу жити з тим, що пережила. 

Смерті людей, знайомих, тварин і всього, що раніше називалось моїм містом і життям, дало мені зрозуміти, що «раніше» більше немає.

Як би я не старалась, щасливі емоції й веселе життя до мене не поверталось. Я зрозуміла, що в мене почався новий етап. Складний етап моєї історії, який мені треба почати жити, а не існувати. Пройшло вже майже 600 днів. Я стала іншою людиною. Але, як мені добре б не було, емоції війни завжди залишаться для мене сильнішими. Мені було 15, коли почалась війна. І мені було 15, коли моє життя втратило кольори.