Ясеновська Ілона, 10 клас, Повчанський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворна Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Молю, щоб було усе добре,

Щоб закінчилась клята ця війна.

Хай Мати Божа нас усіх пригорне.

Усе погане, щезне хай до тла.

(В. Ковтун)                                                                                                    

Війна… Це історія  жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Це щось неприродне, жорстоке і божевільне. Вона враз перекреслила все моє життя, мрії. Ще не так давно я посміхалася, раділа життю, мала багато планів  на майбутнє. Але в один момент все змінилося...

1000 днів війни — це шлях, який кожен українець долає з дня на день, крок за кроком, витримуючи тягар втрат, боротьби і надії. Цей шлях, наповнений болем, смутком, але водночас неймовірною силою і відданістю, змінив нас усіх.

Моя особиста історія протягом цих 1000 днів є лише однією з мільйонів подібних історій українців, які живуть у часи великої війни.  Все почалося рано вранці 24 лютого, коли перші вибухи пролунали в багатьох містах України. Я прокинулася від телефону — знайомі й родичі розривали лінії, намагаючись дізнатися, що відбувається.

Той день став початком іншого життя, де більше не було спокою, звичного розпорядку чи планів на майбутнє.

Війна не залишила можливості на відпочинок чи роздуми — вона миттєво змінила все. У перші дні я разом з батьками займалася волонтерством. Ми організовували гуманітарну допомогу, готували їжу для переселенців, шукали медикаменти для фронту, плели сітки маскувальні.

Я відчувала небачену єдність нації, коли всі, без винятку, об’єдналися для спільної мети — вижити та перемогти.

Моя допомога здавалась невеликою, але я знала, що кожна дія наближає нас до перемоги. Ще однією важливою частиною цього шляху стали близькі мені люди, яких забрала війна. Друзі та знайомі, що стали на захист нашої країни в лавах Збройних Сил України, вже не повернулися з фронту. Їхні імена й обличчя залишилися у спогадах, а їхній подвиг — у серцях мільйонів. Це був важкий тягар, який ми несемо всі разом.

Кожна новина про загиблих болить, як особиста втрата, але водночас надихає на те, щоб продовжувати боротися. За ці 1000 днів я багато чого навчилася.

Війна зробила нас сильнішими, загартувала наші серця і розум. Щоранку ми встаємо з думкою про те, що маємо жити далі, попри біль і страх. Зараз уже не просто існуємо, ми боремося за життя, за свободу, за майбутнє. Кожен новий день на війні — це шанс показати світові нашу незламність.

Крім фізичної боротьби, існує й боротьба духовна. Війна змінила наш світогляд і ставлення до цінностей. Те, що раніше здавалося важливим, відійшло на другий план.

Тепер найбільшою мрією є прості речі — мир, спокій, можливість бути з родиною і будувати майбутнє. Ми зрозуміли, що справжня сила — не в зброї чи владі, а в єдності, людяності та любові до своєї країни . 1000 днів війни — це також шлях надії. Щоразу, коли здається, що сил вже немає, ми знаходимо їх у спогадах про тих, хто загинув, у тих, хто продовжує боротися.

Ми віримо в перемогу, адже вона є неминучою для нації, яка стільки пройшла і стільки втратила. 

Мій шлях — це шлях кожного українця, який на своєму фронті робить усе можливе для перемоги. Хтось воює зі зброєю в руках, хтось лікує поранених, хтось підтримує інших на інформаційному фронті. Кожен із нас наближає перемогу. Ці 1000 днів війни змінили мене, як і кожного українця. Ми стали сильнішими, відданішими своїй землі та своєму народу.

Попри біль і втрати, ми продовжуємо йти вперед. Я впевнена, що цей шлях приведе нас до довгоочікуваної перемоги і до нової України — вільної, незалежної та щасливої.

Ми все обов’язково відбудуємо! Наша нація незламна, працьовита, дружня, гостинна, сильна, щедра, співуча і ніхто її не здолає, бо в нас є сила, а сила – в єдності. Нам є чим пишатися, нам є заради чого жити. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн. Розправить широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.