Мені 44 роки, у мене двоє дітей і чоловік. Жили в Слов’янську. Ми з дітьми виїхали, а чоловік – там, у Слов’янську. Він працює в горгазі. Допомагає відновлювати те, що розбомбили. У нас там постраждав будинок - вибило вікна. 

Страшно було, ми ж бачили це у 2014 році. Також були тут, у батьків в Зінькові. Так що війна вже для нас другий раз. Поїзда ще ходили, коли ми виїжджали. Ми евакуювалися потягом.

Коли чоловік повернувся у Слов’янськ, там не було газу. На вулиці грів воду. В хаті було холодно, бо вікон у нас немає - він там все це ремонтував. Так там і залишився, пішов працювати в горгаз. А я лишилася роботи.

У нас ще оставалась бабуся, якій на той час був 91 рік. Вона не захотіла виїжджати, доглядала наших тваринок. Ми її пізніше вивезли, зараз вона з нами тут. Виїжджало нас багато, було 18 чоловік: і чоловіка батьки, і сестра з чоловіком. 

Я постійно в напрузі, переживаю. От недавно їздила в Слов’янськ - місто прифронтове, воно занепадає. Ми розуміємо, що там поки майбутнього немає. Ну я б, може, і повернулася, але дітям там нічого робити. 

Живемо сьогоднішнім днем. Чоловік там, а ми з дітьми - тут, і не знаємо, як планувати щось на майбутнє. Хочеться, щоб у дітей було все добре.