Галасюк Анастасія, учениця 10 класу Комунальної установи "Сумська гімназія №1"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ольштинська Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна кожного з нас заскочила зненацька. Моє щасливе дитинство обірвалося в одну мить, коли 24 лютого о четвертій ранку російські війська перетнули кордон України. Наше життя вже ніколи не буде таким, яким воно було раніше.

Того дня мене розбудив не аромат кави та смаколиків, а мамин стривожений голос: «Доню, прокидайся, почалася війна». Почувши це, я усвідомила, що мирне життя відтепер стане лише спогадом на довгі місяці, а, можливо, і роки.

Підвівшись із ліжка, почала збирати речі. У будинку не було метушні. На мить здалося навіть, що нічого не сталося, але в повітрі фізично відчувалася напруга. Я думала, що люди відчувають страх, паніку чи тривогу, дізнавшись,  що на їхню країну напали. Принаймні хоча б якісь прояви почуттів.

Але я нічого не відчувала, всередині була лише безмежна порожнеча. Здавалося, ніби це все не реально. А потім нас з мамою забрав дідусь. І ми поїхали.

Лунала сирена, але, можливо, мені так лише здавалося. На обличчях  людей я бачила страх, відчай, біль і нерозуміння того, що буде далі. Довжелезні  черги до заправок і банкоматів. Усе це лише сон, такого не може бути. Це просто нічний кошмар, і скоро все закінчиться. Але жахіття тривало. Земля вмивалася гіркими сльозами, не в змозі скинути з себе ворожу техніку.  

Цей день для мене став завершенням безтурботного і щасливого дитинства. У цей день я (як і тисячі дітей в Україні) стала дорослішою на багато років. Ми перестрибнули багато сходинок формування нас, як особистостей та сприйняття реальності.

Для моєї родини це був один з найтяжчих днів за весь період війни, бо ніхто не розумів, що буде далі. Тато майже не виходив на зв'язок, що в рази збільшувало напругу та стрес. Цей день означав дуже тривалу розлуку з ним. І ніхто не знає, коли вона закінчиться. Через два тижні ми з мамою перетнули кордон України та Словаччини в пошуках прихистку.

Приїхавши до країни, яка начебто так схожа на нашу, ми зіткнулися з великою кількістю труднощів: нерозуміння мови, неприязнь місцевих мешканців, а подекуди навіть ненависть.

З  часом починаєш до всього звикати: до війни, розлуки, страху за життя  рідних та близьких. Але легше не стає. Напруга та стрес лише посилюються.

Дехто вважає, що людям, які перебувають за кордоном, значно легше, ніж тим, хто залишився в країні. Так, у цьому є частка правди, але лише в плані безпеки.

Усі мої думки, мрії, сподівання, моя душа, усе моє життя залишилися вдома. Я живу з відчуттям страху за свою країну, за близьких мені людей. Щоранку прокидаюся з усвідомленням того, що ми тут ніколи не будемо нікому  потрібними. Скрізь почуваємося чужими, самотніми. Внутрішнє спустошення лише розростається, і часом здається, що всередині я померла...

І найважче в цій ситуації те, що ніхто й гадки не має, коли це жахіття скінчиться, коли ми зможемо принаймні відчути себе живими. Коли ми зможемо повернутися до нормального життя. Життя, у якому ми були щасливими… Коли я зможу побачити й міцно обійняти тата…

Щодня я прошу вищі сили, аби вони вберегли Україну, зберегли наші родини та наших захисників від біди. Я щиро вірю в нашу Перемогу, у те, що зло обов’язково буде покараним. Слава Україні!!!