Олена, 15 років, студентка Кам’янського енергетичного фахового коледжу, КН-22-1/9

Вчитель - Юлія

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Якось одного дня до мене в кімнату вбігла мати зі словами: «Почалася війна!», з цього почався мій ранок двадцять четвертого лютого. Я довго намагалась заспокоїти усіх людей в своєму будинку. Мати плакала, бабуся вже капала собі заспокійливе, а брат спав ще не знаючи, що відбувається. Коли мама розповіла про те, що розбомбили вокзали и найближчий до нас у Дніпрі, перше, про що я подумала це – друзі, котрі там живуть. Я подзвонила своїй найкращій подрузі зі сльозами на очах бо боялася, що щось могло статися, але з нею все було гаразд і це мене більш-менш заспокоїло.

Усі ці дні були як в тумані… Я не пам’ятаю, що було у той день увечері, і наступні 10 днів. Кожен день якась нова новина, новий вибух або розстріляли черговий будинок. Я навіть подумати не могла, що у двадцять першому столітті почнеться війна. Кожен раз коли у школі, дома або де-небудь починалась тема про війну, закінчувалась завжди однаково словами: «Не дай Бог у нас колись почнеться війна». І так, вона почалася. Це найжахливіше що може бути! Скільки людей невинних померло, скільки будинків зламано або від них нічого не залишилось, скільки шкіл де вчилися діти… Ми цього не пробачимо.

Я ходила плести сітки для військових. Але все ж таки моя мама вирішила відправити мене за кордон. Це було дуже швидке рішення, напевно за один день ми зібрали мінімум речей і з дружиною брата поїхали до Польщі.

Я не можу передати те наскільки боляче розлучатися з сім’єю через вимушені рішення.

Коли ви стоїте на вокзалі, мати плаче, на браті взагалі обличчя немає, тільки одна маленька моя племінниця була у настрої і не розуміла чого ми так швидко зібрали речі та чекаємо потяг,

хотіла і я б так не розуміти, але, на жаль, усі все розуміли… А на вокзалі купа людей, можливо через паніку. І ось той момент коли ви сідаєте у потяг, мама цілує на прощання, а ти дивишся в її очі наповнені сльозами і не можеш втриматись. І потяг починає їхати, шляху назад вже нема, тільки вперед…

Коли ми виїжджали, то щиро вірили, що це на тиждень, максимум на два. Але ніяк не могли подумати, що це затягнеться на півроку, а то і більше. Дуже хотілось зателефонувати мамі, але ти розумієш, що зараз їй неймовірно боляче та вона знову почне плакати. Я думаю, що кожна мама це зрозуміє, а особливо мами військових… Це скільки потрібно сил, щоб чекати свого сина чи доньку без будь- яких звісток. Багато у кого діти просто не повернулися, їх вбили… Це дуже і дуже боляче. Але є й ті, у кого діти повернулися та з ними все добре та вони живі, я цьому дуже рада.

Як це отримувати повідомлення про вибухи у рідній країні, де уся твоя сім’я, родичі, друзі, знайомі? Я зараз розповім…

Це страшно, дуже. Коли ти не знаєш, що трапилось, чи всі живі, чи когось поранило.

У ці моменти хотілося просто бути поряд із сім’єю. Потім усіх обдзвонюєш, переконуєшся, що всі живі і здорові, стає трішки легше. І так усі пів року, ти ні з ким не бачишся і дуже сумуєш. У вас є тільки мобільний зв’язок та відео чат. Не хочу ще колись відчувати це.

Правда один раз приїхала мама, я була настільки щаслива як ніколи. Ми провели три дні разом, і не хотілося відпускати її назад. Але я сама знала, що скоро я сама приїду нарешті додому.

Через пів року, ми купили білети на потяг до Львова і були безмірно щасливі. Їхали три дні, але з відчуттям що ось-ось залишилось ще трішки, і ми вже дома. Коли приїхали у Кам’янське, нас зустріли мама та брат. Я вже була дома..

Зараз можу сказати, що війна дуже вплинула на нашу родину, ми почали більше цінити один одного та взагалі усі дуже змінилися. Я зараз пишу це есе, сидячи дома, на своєму кріслі, за своїм комп’ютером і можу впевнено сказати, що краще за рідний дім та рідну країну немає нічого.

Я дуже вдячна нашим військовим, завдяки яким ми зараз живі.

Сподіваюсь, що все це закінчиться якомога швидше. Бажаю їм міцного здоров’я, сил та злагоди.

Любіть та цінуйте своїх рідних!