Богуцька Олена, 15 років, студентка Кам’янського енергетичного фахового коледжу , КН-22-1/9

Вчитель - Черниш Юлія Павлівна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Якось одного дня до мене в кімнату вбігла мати зі словами : «Почалася війна!» , з цього почався мій ранок двадцять четвертого лютого. Я довго намагалась заспокоїти усіх людей в своєму будинку. Мати плакала , бабуся вже капала собі заспокійливе, а брат спав ще не знаючи , що відбувається. Коли мама розповіла про те , що розбомбили вокзали и найближчий до нас у Дніпрі, перше, про що я подумала це – друзі, котрі там живуть. Я подзвонила своїй найкращій подрузі зі сльозами на очах бо боялася, що щось могло статися, але з нею все було гаразд і це мене більш-менш заспокоїло.

Усі ці дні були як в тумані … Я не пам’ятаю , що було у той день увечері , і наступні 10 днів. Кожен день якась нова новина, новий вибух або розстріляли черговий будинок. Я навіть подумати не могла , що у двадцять першому столітті почнеться війна . Кожен раз коли у школі, дома або де-небудь починалась тема про війну, закінчувалась завжди однаково словами: «Не дай Бог у нас колись почнеться війна». І так, вона почалася . Це найжахливіше що може бути! Скільки людей невинних померло, скільки будинків зламано або від них нічого не залишилось , скільки шкіл де вчилися діти … Ми цього не пробачимо.

Я ходила плести сітки для військових. Але все ж таки моя мама вирішила відправити мене за кордон . Це було дуже швидке рішення, напевно за один день ми зібрали мінімум речей і з дружиною брата поїхали до Польщі.

Я не можу передати те наскільки боляче розлучатися з сім’єю через вимушені рішення.

Коли ви стоїте на вокзалі, мати плаче, на браті взагалі обличчя немає , тільки одна маленька моя племінниця була у настрої і не розуміла чого ми так швидко зібрали речі та чекаємо потяг,

хотіла і я б так не розуміти, але, на жаль, усі все розуміли … А на вокзалі купа людей, можливо через паніку . І ось той момент коли ви сідаєте у потяг, мама цілує на прощання, а ти дивишся в її очі наповнені сльозами і не можеш втриматись. І потяг починає їхати, шляху назад вже нема , тільки вперед…

Коли ми виїжджали , то щиро вірили, що це на тиждень , максимум на два . Але ніяк не могли подумати , що це затягнеться на півроку, а то і більше. Дуже хотілось зателефонувати мамі , але ти розумієш , що зараз їй неймовірно боляче та вона знову почне плакати. Я думаю, що кожна мама це зрозуміє , а особливо мами військових … Це скільки потрібно сил, щоб чекати свого сина чи доньку без будь- яких звісток. Багато у кого діти просто не повернулися, їх вбили … Це дуже і дуже боляче. Але є й ті, у кого діти повернулися та з ними все добре та вони живі , я цьому дуже рада .

Як це отримувати повідомлення про вибухи у рідній країні , де уся твоя сім’я, родичі, друзі , знайомі ? Я зараз розповім…

Це страшно, дуже . Коли ти не знаєш, що трапилось, чи всі живі, чи когось поранило.

У ці моменти хотілося просто бути поряд із сім’єю. Потім усіх обдзвонюєш, переконуєшся , що всі живі і здорові , стає трішки легше. І так усі пів року, ти ні з ким не бачишся і дуже сумуєш. У вас є тільки мобільний зв’язок та відео чат. Не хочу ще колись відчувати це.

Правда один раз приїхала мама, я була настільки щаслива як ніколи. Ми провели три дні разом, і не хотілося відпускати її назад . Але я сама знала, що скоро я сама приїду нарешті додому.

Через пів року, ми купили білети на потяг до Львова і були безмірно щасливі . Їхали три дні, але з відчуттям що ось-ось залишилось ще трішки , і ми вже дома. Коли приїхали у Кам’янське, нас зустріли мама та брат. Я вже була дома..

Зараз можу сказати, що війна дуже вплинула на нашу родину, ми почали більше цінити один одного та взагалі усі дуже змінилися . Я зараз пишу це есе, сидячи дома, на своєму кріслі, за своїм комп’ютером і можу впевнено сказати, що краще за рідний дім та рідну країну немає нічого.

Я дуже вдячна нашим військовим, завдяки яким ми зараз живі.

Сподіваюсь, що все це закінчиться якомога швидше. Бажаю їм міцного здоров’я, сил та злагоди .

Любіть та цінуйте своїх рідних!