Чех Владислава, 9 клас
Собіщицький ліцей Вараської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Качинська Ірина Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна, вона прокралась не лише в міста чи села, вона навічно закарбувалась в серцях людей, зробивши їх назавжди ворогами.

Для кожного особисто ця війна відображається по-різному, для кожного українця вона має своє значення, як і свою історію. Для когось вже написала кінець, і поставивши крапку назавжди вкрала шанс на життя. Для когось продовжує, вписуючи туди і підйоми, і падіння, для когось вставляє трагічні сцени, моменти, які не кожен здатен пережити.

Серед безліч історій моя не є винятком, чи чимось особливим, проте дві дати під час повномасштабної війни, залишаться зі мною протягом усього мого життя.

Ранок. 24 лютого. Цей страх, паніка, думки, які так прагнули заволодіти кожним маленьким серцем, дістались і до мене. Це був не звичайний день, зовсім не схожий на всі інші. Підвал, крики, звуки сирен в прямому значенні туманили пам'ять, але все, день скінчивсь, проте нажаль це був не сон, це була сувора реальність.

Перших два місяці були надто напруженими, подальша історія України була невідома. Це відчуття, коли не знаєш, що буде далі, взавтра - невідомість, що може бути просто зараз, проте сили думати про взавтра вже не було.

Страшно лиш подумати, що надалі війна увійшла у просту буденність. Весна, літо як і в кожного підлітка були насиченими, та про все це мене змусив пожаліти лише один день. Той день і став переломним як у житті, так і в моєму ставленні до війни.

6 квітня, в мене починалось як завжди, я проводила своє звичне життя. Вийшовши на поріг, я тримала на руках свого трьохмісячного братика, я почула великий шум, ніби сотні коней бігли по дорозі, проте шум линув з неба. Здійнявши очі вгору, я побачила величезну ракету, яка з великою швидкістю рухалася у напрямку села. В мене захололо серце, я в прямому значенні не відчувала землі під ногами. До тями мене привело те, що братик злякавшись, почав голосно плакати. В нашій місцевості завжди було тихо, я не була готовою до такого. І тут зіткнення… На щастя, вона зіткнулась з нашими Збройними Силами України. Все минулось. Проте ті хвилини страху, відчаю, тих змішаних з розпачем почуттів я не забуду ніколи. Зайшовши у будинок, я ще довго не могла усвідомити що сталось. Здавалось би це війна, люди й не таке бачили, але чомусь ця ситуація настільки вплинула на мене, що саме цей день змінив моє бачення щодо війни. Переживши хоч маленьку частинку з того, що проживають люди на сході щодня, я почала усвідомлювати, що в країні насправді страшна ситуація, що є люди, яких лякає кожен звук, кожен день для них є по-справжньому дарунком, чимось дуже цінним.

Діти втрачають батьків, не кожен знає як це, жити без матері чи тата, проте ті діти, діти справжньої реальної війни не просто знають, вони це переживають. Відчувають своїми крихітними серцями.

Війна, яка не щадить нікого, яка несе лише розруху, печаль, сльози. Їй не жаль ні старих, ні молодих, навіть малих дітей. Ті діти, які могли б зараз просто жити, насолоджуватись цим життям, проводити свої найщасливіші роки в мирі, тишині й любові, тепер сидять по страшних підвалах, замість колискової на ніч, слухають вибухи, засинають не від ніжних батьківських поцілунків, а під звуки сирен, а можливо тих дітей, що ще два роки тому, жваво бігали по наповненими дитячим сміхом вулицях… вже немає…

Скільки горя та біди принесла ця війна Україні. Скільки забрала шансів на щасливе життя, планів на майбутнє, зламала не одну долю. Проте ми тримаємось, ми йдемо вперед, наздаємось! Кожен з нас є частинкою майбутньої перемоги, тієї незламної, вільної, незалежної країни, яка попри всі негаразди вистоїть, переможе і доведе всім ворогам, всім, хто хоч трішки сумнівався у вільності нашої країни, і весь світ побачить те, що ми – це життя, а Україна – це свобода!