Бондарь Володимир, 9 клас, ЗЗСО “Хлібодарський ліцей” Авангардівської селищної ради, Одеська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сорочан Лариса Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уяви: четвер — день як день, нічого не віщує біди, звичайний робочий день. І раптом — ніхто тебе не будить, хоча вже час збиратися до школи, бо ти школяр 12 років, учень вже 6 класу. Але ніхто навіть не поспішає тебе будити або хоча б якось підганяти, і навіть мама не збирається на роботу у тій самій школі.

Тому ти виходиш із кімнати, щоб спитати, що відбувається.

Уявив? Але це не чийсь сон або якась страшна казочка з журналу. Це реальна історія, яка відбулася з усіма в той страшний день в Україні. Це доволі моторошні реалії. Але якщо ти така ж сама дитина, від тебе мало що залежить.

Коли це все почалося, ми не знали, що робити. Тому почали збиратися: речі, іграшки, підручники, зошити та інші важливі предмети.

Коли пролунала перша тривога, ми дуже сильно злякалися, бо біля нас були військові частини — і це було вразливе місце. Ми були налякані.

У перший день, а саме в обід, ми переїхали до будинку маминої подруги, яка вже на той час була за кордоном. Ми тоді туди переїхали — хазяйка була не проти, бо ми й за домом наглядали, і були в більш безпечному місці.

Ми повернулися до навчання, але освіта стала іншою. Вчителі говорили про важливість освіти і надії на мирне майбутнє. Діти розповідали про свої страхи, і ми підтримували одне одного.

Наше навчання стало дистанційним — це сильно вплинуло на мене та на мою освіту.

Коли була тривога, усі насторожувалися та спускалися в укриття, мирно очікуючи відбою тривоги.

На жаль, через те, що я переїхав, ми більше не спілкувалися з колишніми друзями. Але коли я жив у чужому будинку, я познайомився з багатьма новими друзями. Це були найкращі люди, з якими я коли-небудь знайомився, вони сильно на мене вплинули.

Коли почалися весняні канікули, а майже все літо я жив у бабусі — у маленькому, тихому, спокійному селищі. Там було класно. Але як добре не було б у гостях — краще за все завжди вдома.

Тому через деякий час ми повернулися додому і почали наше життя знову — у своєму рідному домі. Але війна не закінчилася.

Ми, як ніхто, розуміємо, що війна навчила нас цінувати кожен момент і знаходити радість навіть у найменших речах. Життя продовжується — і ми разом із ним.

Я знову зустрівся зі своїми друзями більше ніж через рік розлуки. Ми всі зрозуміли тяжку буденність війни — і моя сім’я, і мої друзі, однокласники, знайомі.

Я дуже сумував за своїми старими друзями. І коли ми повернулися додому, я був дуже радий побачитися з ними. Але багато з них змінилися. Хтось мусив виїхати назавжди, хтось — на деякий час, хтось втратив близьких.

Ми намагалися повернутися до ігор, але в повітрі все ще відчувався страх і тривога.

Але незважаючи на всі проблеми — саме життя й далі продовжується. Так гадав не тільки я. Тому ми й далі живемо з друзями. Ми проводили більше часу разом, грали в настільні ігри, дивилися фільми. Це допомагало відволіктися від жахіть війни.

Ми виходили на прогулянки в парк, дихали свіжим повітрям. Природа завжди вражала своєю красою — навіть у такі важкі часи.

Я насправді люблю свою країну. І скільки б не йшла війна — життя все одно продовжується.

Слава Україні!