Голомолзіна Дар’я, 10 клас, Першотравенський ліцей №2, м. Першотравенськ, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Нехаєва Світлана Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це не просто число, як може здатися на перший погляд. Це дні, які назавжди й кардинально змінили моє життя й життя мільйонів українців. Протягом цих діб мій шлях був сповнений тривогами, болем і надією.

24 лютого 2022 року… Ранок… Я, як зазвичай, прокинулася о шостій ранку й хотіла попросити маму не йти до школи. Проте коли мама зайшла до моєї кімнати й сказала, що почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, я спочатку не могла повірити в це.

Прочитавши новини, все одно це здавалося нереальним. Ми з мамою панікували, але одразу зібрали «тривожну валізу» і сиділи в коридорі. Пам’ятаю, як ми з моїми однокласниками прощалися у шкільному чаті, бо думали, що більше не зустрінемося.

Але «заспокійливим» для нашої родини був мій батько. Він дуже підтримував і заспокоював мене з мамою, незважаючи на те, що йому теж було страшно.

У душі було сподівання, що ось-ось увесь цей жах закінчиться. Прокинешся — і життя знову буде, як колись: тихим і мирним. Під час повітряної тривоги ти сидиш або спиш в укритті, іноді всю ніч. Навіть мій кіт зараз першим біжить в укриття, лягає й чекає відбою.

З кожним місяцем я ловлю себе на думці, що мені вже не так лячно, як у перші дні. Зараз мені ще страшніше, тому що всі жахливі події стають звичкою нашого життя.

У мене є бабуся, яка живе в селі, ближче до фронту. Коли ми приїжджаємо до неї, то вибухи там чути постійно. Одного разу над головою спочатку був свист, а потім вибух — ми побачили стовп чорного диму. Це збили ворожу ракету. Не було повітряної тривоги.

Страх під час вибуху не порівнюється зі звичайним страхом. Він раптовий, паралізуючий. Тіло німіє, у венах стигне кров, ти нічого не можеш зробити, навіть поворухнутися.

Проте є речі, які мене хвилюють більше. Це — дорога до того села, якою евакуюють поранених. Там величезні ями, які ніхто не хоче ремонтувати. Коли я їду, думаю про те, що військові замість того, щоб швидше доїхати до своєї родини, витрачають ці дорогоцінні хвилини на ремонт автомобілів біля тих вибоїн.

Моя сім’я має родичів, які є військовослужбовцями. Всі ми згуртувалися, щоб їм допомагати: відправляли багато посилок, збирали гроші на амуніцію та намагаємося підтримувати морально.

У грудні 2023 року ми отримали страшну звістку — загинув мій дядько. Йому назавжди буде 33. Це був удар для всіх. А я на деякий час втратила надію, що все буде добре.

Не зважаючи ні на що, з початку війни я з батьками допомагаю волонтерам та військовим. Як показує досвід — навіть маленький донат може врятувати життя. Я розумію, що це важливо для наближення перемоги й треба бути згуртованими для досягнення спільної мети.

Завдяки військовим ми можемо жити. А ще мене дуже засмучують ті люди, які й досі споживають російський контент і роблять вигляд, що нічого не відбувається.

Можливо, для когось мій шлях не такий драматичний, порівняно з іншими українцями. Але для мене він важкий. Попри це, мабуть, моя психіка вже навчилася блокувати жахіття сьогодення. Я питаю себе: «Чому я маю пройти через війну?» Відповіді немає.