Невінчана Олександра, 9 клас
Северинівський ліцей Білоцерківський район (Таращанська громада)
Вчитель, що надихнув на написання есе: Невінчана Валентина Петрівна

Війна. Моя історія

НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ!!!

Я не дуже пам’ятаю, що було в моїх останніх снах, але там точно були ракети, вибухи тобто війна.

А ще лякають страшні сирени із сусіднього села, які вмикають у клубі! Та, якщо чесно, я починаю звикати до війни. Я не знаю, добре це чи погано, але так воно є. Думаю, це тому, що наша хата ціла, і мама з нами? І в селі тихо, не стріляють.

А от тіточку Тетяну та її чоловіка Гену війна вигнала з дому. І прибилися вони аж до нашого села в Київській області, хоч самі з Чернігова. Я їх випадково помітила. Уявляєте?! Я з братиками гралася м’ячиком, коли він потрапив на подвір’я давно порожнього будинку. Я так думала, поки не залізла всередину через високий глухий паркан, а з хати вийшли ті люди.

Мама завжди каже, що до мене пригоди чіпляються, як реп’яшки. І справді. На жаль, вони не завжди закінчуються добре. Та цього разу ця їй коштувала лише щойно общипаної гуски, трохи борошна та відра картоплі. Потім було ще багато-багато гарних слів нам усім, тому що ми цих людей підгодовували. Виявилося, що вони – біженці. Немолоді. Худенька жіночка, чимось подібна до ластівки, і трішки схожий на вгодованого індика – дід Гена. Він явно старший.

Хороші люди, але в їхній дім влучила ракета. Ракета у будинку – фентезі! Зелені чоловічки – реальність. Чернігів після рашистів – як дім після вихору. Тіточка Таня показувала мені фотки на мобільному. Зруйнована церква, кладбище і багато-багато пошкоджених будинків. І чого вони до нас приперлися?! Живіть своїм життям, а ми – своїм. Так ні ж! Такого наробили!

Забрав наших нових сусідів їхній зять. У квітні 2022р. Він військовий. Жінка дуже плакала, бо не хотіла їхати. Тепер у мене в Чернігові, в районі Бобровиця, є своя доросла подруга, вона інколи телефонує. Їхня історія – продовження поганих снів для багатьох людей. Поки що вони не закінчуються. Наприклад, для моєї двоюрідної бабусі Олі. Ви не повірите, але як тільки вона втекла з Іванкова, що біля Чорнобиля, через годину туди ввійшли окупанти. Встигла! Це було 24 лютого, так-так, у перший жахливий день! Так і залишилося у вайбері повідомлення, датоване 24-им. Пізніше написала, що вкинула в машину тільки документи. А потім через пів Європи їхала в Іспанію до свого сина, який там працював ще до війни. Тепер вона, класна журналістка, миє десь під Барселоною в ресторані посуд! І мріє повернутися додому.

Багато українців дістала ця війна. Нас теж, хоч тут тихо. Не ходимо нормально до школи, а як і ходимо, то часто сидимо в підвалі. Любила дивитися на зорі, а тепер бачу біля них ракети. Небо – загроза! Торохтіння мотоциклів – натяк на якусь потвору, що вбиває.

Хочу назад, у щасливе наше життя! І щоб між нами і ними був велетенський, до зірок, паркан. Щоб не перелетіли!

Квітам потрібно соне, дітям також. А сонце в попелі та сажі від вибухів лякає. Сірі хмари біля небокраю, каже мама, це сліди від бомбардування.

Моя улюблена казка тепер– «Котигорошко». Читаю меншому братику. Ця казка, виявляється. теж про війну.. Змій Горинич– це той, імені якого я не хочу писати навіть з маленької букви. Я придумую цій потворі маленьких «зміят», що живуть у московії. А проти них наш Котигорошко зі своїми Воїнами, яких я вставила в цю історію, зі зброєю, яка тільки може бути. І Булава – казкова кара тій нечисті. Хай падає їм на голови!!! Боже, допоможи!!!

Старі люди кажуть: після війни завжди мир буває. Я їм вірю. Але хочеться скоріше! Сьогодні чи завтра.

Має бути так: прокидаюсь, а мама каже: «Війна закінчилась!». Було б, звісно, краще, якби вона дійсно мені просто приснилася.

Погані сни, ідіть геть!!!