На момент російського вторгнення була вдома, ранній ранок, ще спали з дитиною.

Я вчитель, історик, а шокували очі дітей в перший день війни.

Ми відразу організували навчання онлайн. І мої семикласники, приєднавшись в зумі до уроку, почали питати: коли все закінчиться, це ж ненадовго, правда? І такий страх в очах, розгубленість. А в мене горло перехопило, не можу мовити слова, всі  думки розлетілись.

Не могла сказати, що це тільки страшний початок. 

Виїжджали за кордон, але не змогли довго, повернулися до родини. Робота у мене є, працювала і працюю вчителем.

Під час війни був момент, який зворушив до глибини душі, коли подруга з Харківщини, зателефонувала  вперше за останні 6 місяців і кричала в слухавку, що їх деокупували. Це була українська армія. 

Є річ, яка нагадую мені про війну. Це мій квиток. Звичайний квиток Укрзалізниці, за яким ми разом з дитиною поверталися додому із Польщі. Збережу на все життя.