Я жила в Чернігові. Знімала з хлопцем житло. Працювала на Укрпошті. Коли дізналися про вторгнення, вирішили не покидати Чернігів, але коли почалося пекло, то ми вирішили тікати.

Пішки дійшли майже до Сосниці Чернігівської області.

Найтруднішим було життя у бомбосховищі, де було сиро та холодно. Одного разу, прийшовши зі сховку до квартири, почали бомбити і ми сиділи на першому поверсі біля ліфту.

Було страшно, стіни тремтіли, здавалося, що будинок зараз впаде.

Їжі не було, діставали консервацію в кого що було... Воду ходили набирати до озера. Всі допомогали один одному хто чим міг. Такої згуртованості я ніколи не бачила. В мене 28 лютого день народження був, а ми в бомбосховищі сиділи, вибухи постійні, бої...я так плакала, а мені люди з якими я там познайомилась святковий стіл накрили) я була в шоці.

На все життя запам'ятаю.

Повернувшись в Чернігів, ми з хлопцем одружилися, бо зрозуміли, що якщо вже таке разом пережили, то це вже доля.

До війни я працювала на Укрпошті і надалі там залишаюсь працювати.

Є річ, які нагадує мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року. Мультиварка) так так) коли в наш дім влучили кілька разів, то в мене вціліла мультиварка, яку мені брат подарував на день народження)).