Світлані Олександрівні було дуже важко переживати обстріли й окупацію разом з дитиною-інвалідом, але вона ще й допомагала односельцям – ділилась харчами. Довелось виїхати, бо їй, як представниці місцевого самоврядування, погрожували допити  

Ми з дитиною із Запорізької області, село Інженерне. Я працювала старостою. Для мене те, що відбувається зараз, набагато прикріше і вразливіше, ніж іншим. 

Коли почалася війна, я разом із дитиною і своїми батьками перебувала вдома, скільки це можливо було. У нас не було облаштованого підвалу, тому ми ходили в сусідній двоповерховий будинок: там було бомбосховище. Там ми й ховалися.

Дитина у мене з інвалідністю. Вона себе не обслуговує, сама не рухається. Тобто були ще великі незручності, як туди добратися. Весь час обстріли, паніка, а треба було добратися до бомбосховища і чотирнадцятирічну дитину з собою тягти.

Нашій родині їжі вистачало, все було. Ягоди, овочі, консервація були у нас. А ось інші потребували допомоги: багатодітні сім’ї, сироти, пенсіонери. Багато хто не отримував соціальну допомогу, пенсії. А кому надходили кошти на картку, то коли розраховувались в магазині, брали ще 15 відсотків зверху. Деякі люди взагалі не отримували виплати. І ми, звичайно, допомагали - хто чим зможе. Підтримували, як могли.

Були проблеми зі світлом: деякий час його не було. Виживали, як могли. Згодом світло зробили. І так: два дні є, потім знову проблеми. То знову тиждень без світла. Постійні були обстріли. І відповідно: світла нема - вишка не працює. Додзвонитись неможливо було взагалі.

Перш за все було вже фізичне виснаження. Будинок – підвал, підвал – будинок. Здорового сну не було. І по-друге: ходили чутки й розмови, що працівників місцевого самоврядування ловили й вели на допити. Тоді я вирішила, що треба виїжджати, поки була можливість.

Найскладніше було морально пережити ту кількість блокпостів. На той час, коли ми виїжджали, їх було 11, з них 4 – російські: тобто, відкривай сумки, багажник… і питання різні були. Було дуже страшно. І не передати словами, яка це була велика радість, коли ми побачили український блокпост.

В Запоріжжя ми приїхали на початку квітня і зупинилися у рідних. Тут ми й проживаємо.

Шокувало взагалі те, що у 21 столітті таке можливо, в такому цивільному світі, що не можна було вирішити без війни. Коли ми ще були в селі, там тоді ще страшного нічого не було. А пізніше, коли виїхали, почалось страшне. Військові ходять по домівках, постійні перевірки, люди їх бояться. І шокує ще велика кількість зрадників, колаборантів на нашій території.

На мою думку, без переговорів, без мирного вирішення питань, війною нічого не вирішиться. А якщо і вирішиться, то постраждає мирне населення. Шкода просто людей.

Мрію, звичайно, про мирне небо.