Несподіваний початок війни, страшні обстріли, смерть і каліцтва родичів, свавілля окупантів – все це важко пережити дорослим людям, а тим паче – дитині з інвалідністю і нестійкою психікою

Ми проживали в селі Пологи. Перший день війни був метушний. У мене дитина з інвалідністю, і я його відправила до лікарні за два дні до початку вторгнення. Зранку прокидаюсь, і мені батько каже, що почалась війна. Я дві години не могла прийти до тями, але подзвонила в лікарню, і мені сказали, щоб я забирала дитину. І я поїхала по дитину. 

В цей день був день народження моєї сестри, так що запам’ятали дуже сильно. А ще запам’яталось, коли в день народження моєї дитини, якій виповнилось п’ять років, зайшли в наше місто окупанти, і ми просиділи в підвалі. 

Потім, шостого чи сьомого числа в наш будинок потрапила ракета: постраждало шестеро людей, одного хлопчика вбило. І це бачили мої діти. Це був жах.

Бувало так, що росіяни ходили й просто так кидали гранати в будинки з людьми й без. Вбивали цілі сім’ї, де чоловіки служили в АТО. І питається, за шо?

2 березня був дуже сильний обстріл по нашому будинку. Молодша дитина в мене запитала: «Мамо, ми будемо жити?» Після того я почала збирати речі й сказала, що ми виїжджаємо. На той час у мене був співмешканець, і ми разом купили машину. Він боявся їхати, бо тільки отримав права, був морально неготовий. І ще тому, що пролежав обличчям до підлоги, бо росіяни шість годин поспіль обстрілювали будинок. Йому було важко прийняти рішення їхати, але він погодився зі мною. 

Мій тато з нами не поїхав: не захотів, невідомо чому. Там зараз нема газу, холодно і зв’язок дуже поганий. Уже майже тиждень я з ним не спілкувалась.

12 березня були обстріли: одну дівчинку вбило в нашому селі, а поряд з моїми родичами влучила ракета, і в них повідривало ноги.

Ми виїхали до моєї сестри в Комишуваху. А 13 числа ми зранку встали й примкнули до колони. Так і поїхали. Було дуже страшно, бо стріляли з усіх сторін. Ми їхали дорогою і бачили розкидані міни. Їхали дуже повільно, щоб не зачепити. Так і виїхали. 

Зупинились у Запоріжжі, бо тут рідні проживають: брат, дядьки, і ще - моя знайома. Я їй подзвонила, і вона мені допомогла. Її подруга виїхала до Польщі, а батько після інсульту залишився – йому попросили допомогти. Так я знайшла будинок, де можна жити. Передачки передавали в село Пологи. Там у мене і батько, і тітка, і гарна знайома залишились. Я їм допомагала, шукала волонтерів, щоб передати гроші, ліки, продукти харчування.

На мою думку, війна до зими не закінчиться. Там вони розмістилися по Пологам дуже щільно. І там нашим хлопцям буде дуже тяжко. Там річки, і нашій техніці буде важко зайти. 

У мене дитина-інвалід, і я навіть не планую на день вперед. Все змінюється кожну хвилину, але планую залишитись у Запоріжжі: тут більше можливостей для лікування моєї старшої дитини, яка сидить на антидепресантах. Без цих препаратів вона себе не контролює, і на неї ця нервова ситуація дуже впливає. Вона дуже хоче повернутися додому, до дідуся і до своєї школи в селі Гуляйпілля, але там теж майже нічого не залишилось.