Окупанти постійно обстрілювали Пологи, мародерили й вбивали місцевих – просто так, задля розваги. Чоловік Олени Михайлівни не хотів лишати свій будинок, але не витримав і виїхав слідом за нею  

Я проживала в місті Пологи. Мені 66 років. Наш будинок знаходиться над  дорогою. З самого першого дня, коли зайшли окупанти, було дуже важко. Там за 50 метрів стояв блокпост. Це були постійні обстріли. Хто наступав, чи хто оборонявся - я не знаю, але це була постійна стрілянина. Це був ступор, ми нічого не розуміли. Ми ж ніколи це не чули.

Ми з чоловіком сиділи у погребі. У самий перший день вони обстріляли машину, яка стояла у дворі. Добре, що нас не було надворі.

Не було ні світла, ні води, ні газу - нічого цього не було. Ми два тижні не роздягалися, бо було дуже холодно: це був початок березня. Нічого ніде не можна було купить, тому що все було розбите. Спочатку росіяни пограбували всі магазини, а потім і місцевих мешканців. 

Базари, магазини й аптеки не працювали, не було зв’язку. У мене син в Пологах, а донька в Запоріжжі, і я не мала з ними зв’язку, щоб дізнатися, як вони: чи живі й що з ними. Зв’язок з'явився 18 березня.

Найбільше шокувала смерть знайомих людей. Мого знайомого, який їхав дорогою, просто розстріляли. Це чоловік пенсійного віку, який нічого не зробив, просто їхав по своїх справах. Дуже багато людей пропадало безвісти цілими сім’ями. Страшне було.

Ми все кинули: всі речі в хаті, собачку сусідові віддали, котів на вулицю випустили, і поїхали. Звичайно, не просто так можна все кидати і їхати. Це вже був крик душі. Постійно бути під обстрілами – це жах. 

Я не могла просто вийти на свій двір. Розумієте? Ми навіть не могли спокійно пообідати: постійно летіли кулі – на блокпосту буряти так розважались у нас.

Ми проїхали 11 блокпостів російських. Я виїжджала з подругою, а чоловік через тиждень поїхав. Він не хотів взагалі кидати хату. Я думала, що їду ненадовго. Коли проходили блокпости, з нами в машині ще була жінка з дитиною, в нас перевіряли документи й сумки. Морально було дуже важко. Але нам пощастило: ми не їхали під обстрілами, як інші. Переїхали спокійно.

Ми дістались до Запоріжжя і плакали, коли побачили, що тут люди вільно ходять по вулицях, посміхаються. У нас там ніхто не посміхався. 

Через тиждень і чоловік до мене приїхав. Там, у Пологах, почався такий масовий обстріл, що вже неможливо було знаходитись.

Щоб подолати стрес, я пила заспокійливе. Стараюся відволікатися, не думати про погане.

Коли війна закінчиться - я навіть і не знаю. Хотілось, щоб до нового року. Коли їхали, ми не думали, що так надовго покинемо наш дім. Чоловікові взагалі морально тяжко - він не розмовляє.

Хочеться, щоб після перемоги все було так, як до війни. Повернемося додому. Ми добре жили, у нас все було. У нас була надія на майбутнє. Ми все життя працювали, щоб зустріти безбідну старість. Пенсії нам вистачає. Мрію, щоб була тільки Україна. Я не хочу ніякого «руського міра» Ми всі надіємося, що повернемося до того життя, яке в нас було. І дякуємо Рінату Ахметову за гуманітарну допомогу.