Молодий лікар з Маріуполя був одним з тих, хто надавав першу допомогу та оперував поранених дітей у перші дні війни. 

В день вторгнення я знаходився вдома, в Маріуполі. Прокинувся після дзвінка від своєї дівчини, яка панічним голосом кричала, що почалася війна. Одразу почав дивитись новини, і стало зрозуміло, що по всій Україні є прильоти. 

Поснідав, набрав води в пляшки, зібрав рюкзак та поїхав на роботу в МТМО «Здоров'я дитини та жінки» (стара назва міської лікарні №3) - тоді ще ходив громадський транспорт. Приїхавши, одразу поспішив в операційну, бо якраз закінчували оперувати підлітка, в якого була ампутація кисті та розірване обличчя. Це був один із перших постраждалих внаслідок обстрілу Східного мікрорайону міста.

Труднощів одразу виникло забагато: це і відсутність нормальних умов життя, і нескінченна кількість постраждалих, і постійні обстріли міста. А ще – шокувала така велика кількість загиблих дітей з важкими травмами.

Особливо дістали літаки, які скидали бомби кожні п’ять хвилин.

Не було ні води, ні їжі, ні світла, ні газу, ні опалення, ні інтернету, ні зв'язку, навіть радіо мовчало. Воду збирали дощову. Ще періодично йшов сніг, також потім знайшли старий покинутий технічний резервуар з водою на заводі «Азовмаш» - звідти теж тягали воду.

З їжею також були проблеми. У кого були запаси, закрутки ще до початку війни – ото й їли. По всьому місту вже розграбували або знищили магазини, деякі люди не мали нічого - то вони шукали, де є сховища для людей, а туди волонтери привозили їжу. 

Без світла і газу не було на чому готувати їжу, тому в хід пішли дрова, але багаття треба було погасити до настання темряви.

Ще заважав постійний холод, бо ми були без опалення. Коли на вулиці -5 і менше, взагалі якось не дуже добре почуваєшся.

Без зв'язку і інтернету важко було отримати хоч якусь інформацію, якісь новини. Тому люди розповідали, хто що бачив, коли і де. Інколи все ж таки пробивалося українське радіо на коротких хвилях, і можна було крізь шум почути якусь новину. 

Мені з рідними вдалося виїхати. Проїхали, мабуть, блокпостів зо тридцять. І коли побачили на одному з них український прапор і почули українську мову, то це означало одне – ми, нарешті, вибралися!

Я вже знайшов роботу. До війни закінчував інтернатуру за фахом дитяча хірургія. Змінювати професію не бажаю. В мене досі є мій рюкзак, в який вміщались спочатку речі для надання першої допомоги, коли я ходив на роботу пішки, а потім вже і всі речі, які вдалось упакувати в цей рюкзак та виїхати.