На початку російського вторгнення ми були вдома. Я збирала дітей до садочка і школи, себе - на роботу... Як подзвонив чоловік і сказав, щоб я збирала речі..і тоді я почула сирену "повітряної тривоги"...

Труднощі були, коли ми стали біженцями в Польщі.

І це скоріше були емоційні труднощі. Шокувало раніше і шокує зараз відношення людей до обстрілів: сирена вищить, а вони ходять, гуляють, ніби це їх не стосується, ніби це тестування, а не по справжньому: мами з колясками, діти з собаками, пенсіонери на лавочці біля під'їзду....

24 лютого ми виїхали до родичів чоловіка в село на Житомирщині.

Село невелике, магазинів лише 2 і обидва були відчиненими лише кілька раз на пару хвилин... тоді наші чоловіки прийняли рішення евакуювати нас (кілька родин) до україно-польського кордону.

Ми живемо разом з родиною. Чоловік був списаний після отриманої травми в АТО, але щойно вивізши нас в безпечне місце (як ми тоді вважали) одразу поїхав не у військомат, а одразу в частину і за пару днів вже вирушив на схід.

Я була приємно зворушена відношенням поляків до перших біженців. Сусіди постійно намагались обійняти мене або дітей. Одна жіночка навіть щоразу плакала. 

До війни я працювала бухгалтером в невеличкій фірмі. По поверненню в Україну через певний час повернулась на колишню роботу.  

Але на данний момент не працюю, керівниця вирішила закрити фірму.

Речей, які б нагадували про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року немає. Речі - то наживне. Це скоріше усвідомлення, що деяких людей вже більше ніколи не побачиш...