Мені 25 років. До війни ми мешкали в місті Мирнограді. А взагалі ми з села Богоявленки Волноваського району. Періодично бували і там, і там. Мій чоловік працював у шахтоуправлінні в Покровську. 24 лютого ми зустріли повідомленням про те, що село Костянтинівку почали обстрілювати. Там на той час перебувала наша дитина у бабусі з дідусем. Ми поїхали її забирати. 

Нас із дитиною чоловік одразу привіз до моїх батьків у село Богоявленку. Це за 20 кілометрів від села Костянтинівки. Ми сподівалися, що у приватному секторі буде простіше, ніж у місті. Але після чергового прильоту літака ми зрозуміли, що в селі теж небезпечно. Повернулися до Мирнограда, там пробули місяць, і в середині квітня виїхали з Донецької області. 

Пошук житла був довгий. Оренда житла дуже дорога. Ще однією трудністю був пошук роботи. Ми влаштувалися, зареєструвалися. Чоловік знайшов роботу. Потроху почали ставати на ноги. А потім мого чоловіка призвали до армії. Згодом стався приліт у наш будинок, помер мій батько. Я поїхала займатися похованням. І зараз для мене найтяжче те, що мій чоловік перебуває на «нулі». 

Будинок сильно побило снарядом. У батька стався інсульт, хоча до цього він ніколи не скаржився на здоров’я. Усе життя пропрацював шахтарем. Я думаю, що це через нерви і стрес. Батько не захотів виїжджати, але не витримав там.

Шокує, що росіяни, які проживають поруч із нами, можуть бути такими безсердечними. Те, що вони роблять із нашими містами, селами, з нашими людьми, дітьми. Це нЕлюди. Я ніколи не думала, що таке можливо в принципі, що ми застанемо такі часи і наші діти таке бачитимуть. У мене відчуття, ніби я живу в паралельному всесвіті. Я іноді думаю, що це сон. Стільки за два роки з нами всього відбулося! Мені досі не віриться – до чергової повітряної тривоги.

Зараз у мене в принципі дуже мало моментів для радості. Усе тільки погіршується. Я жодних позитивних моментів не бачу. Єдине, що мене тішить, – коли наших хлопців звільняють із полону. Я радію, що вони повертаються додому. Але те, що з ними там роблять, жахливо. Хтось повертається, але їх там ще стільки залишається! 

Я зараз у Дніпропетровській області, бо звідси ближче до дому. Мені потрібно було вивезти деякі речі з будинку. До того ж чоловікові, коли він приходить у відпустку, сюди ближче добиратись. 

Дитину прийняли у державний садочок, але він не працює. Тому намагаємось виділяти кошти на приватний садочок, щоб вона могла хоч трохи розвиватися і спілкуватися з однолітками. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Але мені здається, що це не так скоро станеться. На початку я вірила, що до середини року війна закінчиться, а зараз вже не дуже віриться. 

Я мрію, щоб кожна дитина нашої держави побачила свого батька живим та здоровим. Щоб усі сім’ї обєднались. Щоб над нашими головами було мирне небо. Це моя найзаповітніша мрія. А все інше ми зробимо. Відбудуємо. Помстимося. Усі дістануть за заслугами. Я думаю, що рано чи пізно чорна смуга повинна закінчитися.