Я з Миколаївської області. Ми вісім місяців були в окупації. Я тут жила зі своїм співмешканцем. Було дуже тяжко: сиділи без хліба, без їжі, без світла. 

У нас було жахливе життя, коли прийшли орки. Хто міг, той виїхав. У селі залишилось дуже мало людей. Ховалися, сиділи у погребах і по домівках. Війна – це дуже страшно. Вони ходили по хатах. 

Мого чоловіка забрали в полон. Він пробув вісім днів у підвалі. Потім йому довелося вертатись додому пішки кілометрів 40. А в нього був високий тиск, він після мікроінсульту. 

Згодом прийшли наші і нас звільнили. Нам сказали, що зі сторони Калинівки заходять ЗСУ. До нас вони дійшли десь після обіду. Ми їх дуже тепло зустрічали, зі сльозами. Чим могли, тим допомагали. Гукали до себе, до своїх осель. Вони в нас ненадовго залишались переночувати. У нас було стільки радості! За вісім місяців окупації ми зневірилися: думали, що нас уже не звільнять. Тому ми з великою втіхою зустріли своїх хлопців. А до того вже думали, що цього ніколи не станеться, що ми не побачимо ні онуків, ні дітей своїх. Нас розділила ця клята війна.

Я ще не пенсіонерка, хоч мені вже 59 років. Досі працюю. Хворію на гіпертонію і артроз колінного суглоба. А в мого чоловіка ліва рука майже не працює, затримка мовлення і провали в пам’яті. Лікуватись нам нема за що, бо не маємо доходів. Пенсію не отримуємо, бо ще не пенсіонери. 

Це психологічна травма та зіпсоване здоров’я. Його вже не повернеш. Хоча ми й далі все це переживаємо. Нам і зараз страшно вночі лягати спати, бо не знаємо, чи прокинемося зранку. Страшно, але жити треба.  

Після такого стресу, після всього пережитого бажання одне – перемога. Є потреба в дровах, у вугіллі. Хочеться, щоб було здоров’я, щоб усі рідні були коло нас. Але зараз дуже тяжко. І тоді було тяжко, і зараз. Хочеться, щоб діти наші й онуки були живі, здорові та щасливі. Щоб наша країна була мирна та щаслива. Війна вже дуже набридла.