Виїхали ми ще у квітні 2022-го, бо розуміли, на що це буде схоже. Уже були близько бойові дії. Ми сподівалися, що виїжджаємо ненадовго, але вийшло надовго. Приїхали в Кропивницький ми 8 квітня 2022 року.

Вся моя родина з Бахмуту. Мені 51 рік. У нас війна почалася ще з 2014 року, і ми це все бачили. 24 лютого 2022-го ми вдома були з чоловіком і донькою. Ранок почався з того, що зателефонувала сестра, яка на роботу йшла і сказала, що почалася війна. Тоді ми ввімкнули телебачення і дивилися новини. 

Спочатку дуже розгубилися, бо не знали, що робити і як усе далі буде. А потім відтягували момент від'їзду, бо донька працювала і чоловік - теж. Я не працювала, бо у мене інвалідність. Ми не знали, куди їхати. Наші родичі були в Рубіжному. 

Спочатку у них бойові дії почалися, і ми чекали, що вони до нас приїдуть. А ще чекали, що все це може закінчитися чи хоча б затихнути. Не думали, що війна затягнеться на такий період.

Складності були з житлом. Ми їхали в нікуди великою родиною: забирали і маму, і сваху, і племінника. І дуже було важко десь знайти житло. Але нас покликала племінниця. Вони з Рубіжного виїхали в Кропивницький і мешкали в гуртожитку. Ми спочатку не знали, куди їхати, а вже по дорозі вона стала кликати нас до себе. 

Довелося робити операцію і мені, і доньці. Ми з багатьма проблемами зіткнулися. І мама старенька. Нелегко було роботу знайти чоловікові. Дочка влаштувалася десь через пів року.

Ми дуже сподівалися, що наше місто вистоїть, але його стерли з лиця землі. Шоком було бачити, як гинуть люди, мої знайомі, як вибухи руйнують місто. Це дуже важко. Друг наш загинув. Було важко усвідомити, що людини більше немає. І молодь гине…

Коли ми сюди приїхали, мені здавалося, що це - на тиждень-два, а може - на місяць-два… Було очікування, що війна закінчиться найближчим часом. Але чим далі, тим важче сказати, коли вона закінчиться. Ми живемо просто зараз, а що буде далі – невідомо, навіть планів немає.