24 лютого ми мирно з донькою спали вдома. Проживали у м.Слов'янськ, Донецька область. Будильник мав задзвонити о 6:00, але телефон раніше спрацював на повідомлення від куми: "Війна почалась!". Я швидко почала читати новини в телеграм-каналах, серце колотило, в голові безлад, одна думка, як сповістити про це маму, яку щойно забрали із поліклініки з діагнозом - ковід.      

Труднощі були з евакуацією, коли потяги були забиті людьми. А я повинна була думати про безпеку своєї доньки та матері. Шок та біль викликав удар по залізничному вокзалу у сусідньому місті Краматорськ. Навіть зараз перед очима кровава дитяча іграшка… Тому прийняли рішення за 15000 грн їхати у Тернопільську область до друзів на приватному бусі. Тепер розумієш, як люди заробляли тоді на таких, як ми...

Зіткнулись тільки з нестачею житла, але дякуємо м.Чортків за гуртожиток. Зараз проживаємо разом з родиною: я, донька і мама.        

Зворушило, коли бачила, як дітки у Чорткові збирали гроші для ЗСУ. Молодці.    

Я вирішила не чекати нашої Перемоги, і звільнилась з роботи. Зараз працюю в Благодійному фонді і допомагаю людям працевлаштуватись або отримати професію.    

Усі спогади, листи і фото з минулого залишились вдома Не було місця їх забрати і думали, що скоро повернемось. Тільки 2 фото взяли з собою - мого батька, який помер в 2019 році…