Того дня я і двоє моїх діток спали вдома, на Північній Салтівці, у Харкові. А чоловік поїхав на риболовлю за Старим Салтовом. Коли пролунали перші вибухи - повилітали всі вікна в під'їзді, а зв'язку з чоловіком не було… Влучання у перший поверх будинку, саме там, де ми сиділи у підвалі. Кілька сильних вибухів зовсім поруч і троє загиблих людей біля дому, яких два дні ніхто не забирав… А після дев'яти днів у підвалі ми опинилися в окупації, без зв'язку з рідними...

Перший місяць в окупації не було що їсти, ми мили, сушили і мололи пшеницю. Трохи більше місяця не було світла, доводилось збирати дощову воду, кип'ятити і пити.

Ми завжди були разом з нашою великою родиною: це бабусі, дідусі, сестра зі своєю родиною, друзі… Але довелося розлучитися з усіма і по кілька днів, і тижнів бути без зв'язку з ними, не знати, чи живі вони взагалі. Бо батьки залишилися вдома, на Салтівці під обстрілами. А вони всі не знали, що відбувається з нами в цій клятій окупації.

До війни у мене була цікава робота і хороший заробіток у сфері продажів. Зараз я не маю можливості працювати. Планую освоїти онлайн-професію, лише треба трохи оговтатись.

На згадку про страшні події залишились навушники, які одягала дітям, щоб не так сильно чули обстріли. Вони закривали вушка руками і казали, що вже боляче від вибухів...